Тут ми мусимо розпрощатися з архідияконом Ґрентлі. Боїмося, що на цих сторінках він описаний гіршим, ніж є насправді, але нам довелось описувати його вадами, а не чеснотами. Ми бачили його тільки зі слабкого боку, в нас не було можливості виставити на показ його сильний бік. Той факт, що архідиякон аж надто зосереджений на своїй правоті і не підбирає засобів для її втілення, не заперечать навіть його найкращі друзі. Те, що доктор Ґрентлі сліпо вірить не так у догмати, як у власні шати, це теж правда. А ще правда, що бажання володіти великими грошима міцно засіло біля його серця. Хай там як, архідиякон справжній джентльмен, людина совісті. Він вільно витрачає свої гроші і з усієї сили виконує свої обов'язки. Він робить світ довкола себе кращим. Його пориви якщо й не благородні, то точно здорові. І хоча архідиякона аж ніяк не назвеш простим, він поводиться, він показує належну поведінку і власним прикладом, і повчаннями. Доктор Ґрентлі щедрий до бідних, гостинний до багатих. Він щиро вірить у те, що проповідує, він не фарисей. Він відданий, але не фанатик. Загалом архідиякон Барчестерський робить більше добра, ніж шкоди, — таких треба просувати і підтримувати, але й не забувати контролювати. Нам прикро, що ця оповідь вимагала від нас розглядати його вади, а не чесноти.
Містер Гардінг не давав собі відпочити доти, доки не звершилися приготування до його від'їзду із богадільні. Варто також згадати, що в нього не було потреби продавати всі меблі. Містер Гардінг справді намірився так зробити, але невдовзі довідався, що оплата послуг містерів Кокса і Каммінза не потребувала такого кроку. Архідиякон вважав мудрим рішенням пригрозити тестеві рахунком від адвокатів, щоби вмовити його, але доктор Ґрентлі не мав наміру обкладати містера Гардінга витратами, спричиненими послугами, які аж ніяк не надавалися виключно містеру Гардінгу. Адвокатський рахунок оплатили з єпархіальної скарбниці, тож його покрили з кишені єпископа, а його преосвященство про це навіть не здогадувався. Більшу частину меблів містер Гардінг усе ж вирішив продати, бо не знав, як іще їх можна спекатися. Пару поні і каретку приватним договором було передано в користування однієї місцевої незаміжньої літньої леді.
На перший час містер Гардінг винайняв помешкання в Барчестері, і саме туди він переніс потрібне на щодень добро: музику, книжки, інструменти, своє крісло, улюблений Елеонорин диван, її чайний столик, свій бар і скромну, та все ж пристойну колекцію зі свого винного погребу. Місіс Ґрентлі хотіла, щоби сестра оселилась у Пламстеді, доки батько не облаштує будинок у Кребтрі, але Елеонора твердо відмовилася. Марно було переконувати дівчину, що в орендованому помешканні жінка обходиться дорожче від чоловіка і що в теперішніх обставинах краще уникати таких витрат. Елеонора просила батька піти із богадільні не для того, щоби самій переїхати у Пламстедську резиденцію, поки він винайматиме помешкання в Барчестері. А ще дівчина думала, що поведеться не надто справедливо з одним джентльменом, якщо переїде жити туди, де він є найменш бажаним гостем у всьому графстві. Тож Елеонора отримала невелику спальню з вітальнею одразу над кабінетом аптекаря, разом з яким батько з донькою винаймали те помешкання. Там стояв схожий на розбавлений перцевою м'ятою запах олександрійського листа, та загалом там було чисто й затишно.
Нарешті було обрано день переїзду колишнього наглядача, і весь Барчестер був як на голках з цього приводу. Думки щодо слушності поведінки містера Гардінга розділилися. Дріб'язкова частина громади, мер і його свита, а також рада і більшість вголос вихваляли його. Немає нічого більш благородного, більш щедрого, більш правильного. Але джентрі[22] думали інакше, а особливо адвокати і духівники. Таку поведінку вони вважали вельми слабкою і недостойною, мовляв містер Гардінг виявив нікчемний брак esprit de corps[23] і відваги, і таке зречення може наробити багато шкоди і дуже мало користі.