Містер Чедвік, ясна річ, нічого не надав, заявляючи, що не має повноважень оприлюднювати справи володінь, якими управляє в ролі оплачуваного службовця.
— Тоді хто може надати вам такі повноваження, містере Чедвіку? — спитав Болд.
— Тільки ті, хто винайняв мене, містере Болде, — відповів управитель.
— І хто ж це, містере Чедвіку? — наполягав Болд.
Містер Чедвік наважився відповісти, що коли такі запитання викликані однією лише допитливістю, він мусить утриматися від відповіді; якщо ж містер Болд має якісь серйозні наміри, тоді інформацію треба добувати професійно, і займатися цим має професіонал. Повіреними містера Чедвіка були містери Кокс і Каммінз із Лінкольнз-інну[4]. Містер Болд записав адресу Кокса і Каммінза, зауважив, що надворі сьогодні холодно як на таку пору року, і побажав містеру Чедвіку вдалого ранку. Містер Чедвік погодився, що червень видається холодним, і випровадив гостя.
Зрештою Болд пішов до свого адвоката Фінні. Тепер Болд не був аж такий задоволений своїм повіреним, але, як сам казав, йому потрібен був хтось, хто знає всі форми закону і хто за гроші робитиме те, що йому скажуть. Болд навіть думати не хотів, щоб віддатися в руки адвокату. Від адвоката Болд хотів законності, як від кравця — пальта, бо ж самотужки він з цим не впорається. Фінні видався йому найкращим кандидатом на весь Барчестер. Хай там як, а в одному хлопець точно мав рацію: Фінні — то сама покірність.
Фінні порадив тут же написати листа Коксу і Каммінзу — з голови не йшли шість шилінгів і вісім пенсів.
— Дійте різко, містере Болде. Чітко й категорично вимагайте повної звітності по справах богадільні.
— Гадаю, спершу треба побачитися з містером Гардінгом.
— Так, так, звісно, — неохоче погодився Фінні, — але, гадаю, оскільки містер Гардінг — людина не ділова, це може призвести до… до невеличких неприємностей. Та ви маєте рацію. Містере Болде, не варто вам думати, що зустріч з містером Гардінгом якось зашкодить.
З виразу обличчя свого клієнта Фінні зрозумів, що той буде діяти по-своєму.
Розділ 3. Єпископ Барчестерський
Болд таки дістався до богадільні. Дні вже були короткі, та хлопець знав, що влітку містер Гардінг сідає до вечері о четвертій годині і що Елеонора мала за звичку виїжджати ввечері, а тому й сподівався застати містера Гардінга наодинці. Десь між сьомою та восьмою Болд дістався до вутлої залізної хвіртки дякового садка; хоча вдень, як зауважив містер Чедвік, було холодно як для червня, ввечері повітря стало тепле, м'яке і лагідне. Хвіртка стояла відчинена. Болд підняв клямку і з дальнього краю садка почув мелодію віолончелі містера Гардінга, а як підійшов по газону ближче до будинку, то побачив і самого містера Гардінга з тією віолончеллю — наглядач грав, та ще й для публіки. Музикант вмостився на кріслі в літній альтанці, а віолончель між його колінами стояла на кам'яній підлозі. Перед ним стояв кривий пюпітр, а на нім — дорога священна книга, старанно розписаний і викоханий фоліант з церковною музикою, який коштував йому чимало гіней. Довкола — хто сидів, хто лежав, хто стояв, хто спирався об альтанку — були десять з дванадцяти тих, хто мешкав з ним під одним дахом богадільні старого Джона Гірама. Два реформатори не прийшли. Не беруся казати, що ті двоє усвідомлювали шкоду, якої завдали чи ще завдадуть поступливому наглядачу своєї богадільні, але останнім часом вони трималися від нього подалі, та й музика його вже не припадала їм до смаку.
Споглядати за позами й обличчями цих уважних заможних слухачів було потішно. Не беруся казати, що всім та музика була до вподоби, але вони це добре вдавали. Слухачам було приємно, а тому вони постановили собі, що допоки так, то й вони робитимуть приємність у відповідь. І у них це добре виходило. Серце дяка тішилося з того, що такі любі старі сусіди по богадільні вподобали звук його струн, від якого і його самого ледве не проймало екстазом. Сам дяк лише хизувався, що в цій богадільні навіть повітря таке, що хочеться молитися святій Цецилії.
Одразу перед ним на самому куті лави, що тягнулася попід стінами альтанки, з акуратно простеленою на колінах хустиною сидів один старий, котрий чи то справді насолоджувався музикою, чи то надто вправно це вдавав. Той старий був з тих, на чиїй дужій постаті час (а тоді йому вже перевалило за вісімдесят) позначився мало чим: постава його досі була пряма, тіло — кремезне, привабливе, чоло — високе, ваговите, а довкруг чола вилося лише кілька майже непомітних сивих пасом. Чорна цупка мантія, яку носили всі в богадільні, бриджі і шкіряні туфлі йому личили. Старий сидів, склавши руки на ціпок і спершись на них підборіддям, і слухав так, як би того хотів чи не кожен музикант.
4
Судові іни — традиційна форма самоорганізації адвокатського співтовариства в Англії та Уельсі.