Ось їде Арнольд. Він виграв гонку, а тепер шукає мене, він знаходить мене плачучим під соснами, та я нічого не пояснюю, а тільки плачу на його плечі, він поплескує мене по спині, примовляючи: «Нічого, Ньяль! Неможливо щоразу вигравати». Він має рацію, правий Арнольд, неможливо вигравати щоразу. Час від часу доводиться й програвати, і цього разу я програв. Програв.
О пів на дев’яту з роботи повертається Сестра, вона застає мене лежачим на дивані, зневіреним та сумним. Я трохи поспав. Усю ніч я носився на мотоциклі в комп’ютерних гонках, а весь ранок просумував. Малюк Бім ще спить богатирським сном, а от я сумував, а тепер питаю себе, що ж це таке — туга за домом, за чим ми сумуємо, згадуючи рідний дім. Ми тужимо за людьми, відповідаю я собі, головне для нас — люди, адже люди приходять і йдуть, люди так створені, що за ними доводиться тужити, а ще тужиш за місцевістю, за світом і за місцевістю. Мені здається, я сумую за місцем, де прожили життя найближчі мені люди. Ось так простісінько, мабуть, усе пояснюється. Я тужу за місцями, в яких жили, в яких живуть люди, бо там у визначений час так само світить сонце, з року в рік, і промінь його під тим же кутом падає на стіну, під яким він падав за моїх пращурів, думаю я, і так само йде там дощ, і хоча дощ — це вода, та в цьому дощі чомусь відчувається щось заспокійливе, але щоразу, як я повертаюся подумки до цієї місцевості, вона чомусь змінюється і повертається безліччю граней, на мить вибудовується цілісна картина, але утримується вона недовго; і неважливо, що я майстерно вмію аналізувати картини — свого часу я на «відмінно» впорався з таким завданням на письмовому іспиті, я аналізував тоді картину одного з майстрів фламандської школи, фламандці написали так багато картин і вклали в них стільки значень, вони багато писали і багато вкладали, мені було що аналізувати, і картини ностальгійних спогадів теж несуть у собі глибокий зміст, у них багато закладено і багато чого домислюється, та мені не охопити цього змісту, я не сприймаю картину в цілому, вона дробиться, тому не можу уявити собі, як вона виглядає в цілому, і виходить задачка з неправильним дробом, чи як там це ще називається, і її нізащо не можна розв’язати, тому що одне на інше не ділиться, треба десь щось позичати, ти починаєш позичати, і ділити, і застосовувати всілякі формули, хоча це ще не означає, що вийде правильна відповідь, вона тим ближче, чим більше ти віддаляєшся, і тим далі, чим ближче ти підходиш, ось тут і починається тріщина, від якої все дробиться, думаю я, от тобі і відповідь чорним по білому, і хай йому грець — тому, що зникає при твоєму наближенні, хай йому грець!
Сестра дякує мені за те, що я наглянув за Бімом. Дякує щиро, інакше не скажеш, видно, що від душі, на прощання вона навіть обійняла мене, це ж треба, думаю я, — обійняла, таке не часто трапляється, але я ж заслужив, я заробив винагороду, я прийшов на допомогу, як справжній друг, бо не покинув її у важку хвилину, все так, мені це було не дуже зручно, та я на це не зважав, я пожертвував собою, і Сестра це оцінила, і показала це тим, що мене обійняла; за позику віддяка, і, виявляється, не дарма — смуток і нудьга трохи відпустили, ми обіцяємо одне одному, що будемо на телефоні, а я кажу, щоб вона зайшла до Біма, я виходжу і сідаю в авто, котре було на тому ж місці, де я його залишив, просто диво, думаю я, авто не вкрали, не забрали, і хоч раз вряди-годи воно знайшлося там, де я його припаркував. Сідай і їдь, куди хочеш! І я їду додому, хоча у мене і немає дому, хоча дім для мене всюди і ніде, та я їду додому, бо треба ж десь зберігати свої речі, ось це для мене і називається домом, туди-то мені й треба, щоб зайнятися своєю роботою.