Лежачи на столі, — скопійована та скріплена скріпками — стаття про Фінляндію викликає у мене таке відчуття, ніби я прикупив собі зайвого часу, і брошура у мене практично готова. Адже я довіряю журналу «National geographic», майже сліпо довіряю, бо якщо вони в 1981-му вирішили надрукувати щось про Фінляндію, це означає, що хтось подав до редакції хороший об’ємистий нарис, присвячений саме Фінляндії, і, ясна річ, він відповідав усім вимогам, інакше вони б його нізащо не опублікували, це ж зовсім очевидно, адже що стосується вибору авторів і фотографів — «National geographic» збирає лише вершки, вони не друкують статей сумнівної якості, а тільки те, що вважатимуть відмінним, і от воно лежить у мене на столі, а журнал, з якого я скопіював цю статтю, повернений власникові і, напевно, покладений у папку і поставлений на місце, на полицю з рештою папок, а ми з Сестрою бігаємо підтюпцем за містом. Ми з нею сіли в авто і поїхали подалі і тепер біжимо підтюпцем. Сестра вирішила, що до естафети ми повинні бути в хорошій формі, тому не можна втрачати часу, і ми зараз робимо в лісі пробіжки, іноді переходячи на крок, і Сестра розповідає мені про те, чим вона займається в університеті, про географію, зокрема про Осло-фіорд — це її улюблена тема. Ословська рівнина, розповідає мені Сестра, — класична тема в геологічній літературі, вона добре описана, проте в цій галузі ще залишається вдосталь неописаних речей, і коли прийде час для дипломної роботи, вона візьме цю тему, взагалі-то давно пора було це зробити, але завадила трагічна загибель батьків, тому довелося відкласти захист диплома на невизначений час: що вдієш, життя так розпорядилося! Життя визначає межі наших можливостей, і поки Сестра змушена працювати в «Соколі», щоб прогодувати себе і Біма, Ословській рівнині доведеться почекати, на щастя, вона — терпляча рівнина, де лежала, там і лежить, і нікуди від нас не дінеться; як-от Фінляндія, відзначаю я подумки на майбутнє; Ословська рівнина є западиною земної кори, яка простягається з півдня на північ від Лангесунда до Брумундаля, і це чудова рівнина, бо своїми гірськими породами вона різко відрізняється від сусідніх районів; хоча для мене це не становить особливого інтересу, я не заважаю Сестрі розповідати про геологічні зрушення, які простягнулися з півночі на південь, про кальдери, сланці, вапняки та піщаники, про величезну роль вулканічної діяльності і кварцових конгломератів, а також про ромбічні порфіри. Якісь ненормальні назви, думаю я, лише ненормальні люди могли їх придумати. Якийсь rombeporfyr — ромбічний порфір, розумієте! — думаю я про себе, rombe звучить майже однаково з rumpe, тобто майже як «дула». Сестра все говорить і говорить, і тут я візьми та й буркни собі під ніс: «Rumpeporfyr». Ти щось сказав? — питає Сестра. Та ні, нічого, — кажу я, — тобі почулося. Та це брехня, насправді я пробурмотів «rumpeporfyr», справді сказав, але я брешу їй, ніби нічого такого не було. Знову я заплутуюся в тенетах брехні, я живу у брехні, та краще так, ніж попастися на тому, що ти сказав «rumpeporfyr», всьому ж є межі. Та щойно слово вимовлене, відразу ж стає ясно, що ті люди, які придумали назву rombeporfyr, насправді хотіли назвати його rumpeporfyr, але не ризикнули, бо, мабуть, справа була у Вікторіанську епоху, тому вони вирішили якось замазати непристойно тілесне значення, я б на їхньому місці, маючи на увазі дупу, швидше за все, вже так би й сказав rumpe, ніж замінювати його на rombe (я за прямоту, за те, щоб називати речі своїми іменами), не знаю чому, та мені здається, що всі речі треба називати своїми іменами, за винятком хіба що води, адже вода несе зміни, і її треба виключити цілком і повністю, ось так-то, друже! А сонце довершить справу, в кінцевому рахунку воно візьме гору. Які тут можуть бути сумніви!