Чотири-п’ять місяців після виходу книжки я чекав, поки її нарешті видобули із Чистилища неслави. Один впливовий журналіст, фахівець із так званих «франкомовних» літератур, написав на неї рецензію (на тисячу двісті знаків з пробілами) для газети «Le Monde Afrique». Він стримано охарактеризував мою манеру письма, але в останньому реченні затаврував мене загрозливим формулюванням — я б навіть сказав небезпечним, а то й диявольським: «надія франкомовної африканської літератури». Авжеж, мені вдалося уникнути смертельно небезпечного «нова зірка», та від цього його похвала не ставала менш вбивчою. Натомість вона сприяла певній увазі до мене в літературних колах африканської діаспори в Парижі — багатьма проклятими мовами (у тому числі й моєю) її любовно звали «Гетто». З тієї миті навіть ті, хто мене не читав і, безперечно, не прочитає ніколи, завдяки абзацу в «Le Monde Afrique» знали, що з’явився енний юний письмак, який аж лищав від сподівань. Мене стали запрошувати на фестивалі, зустрічі, салони і ярмарки, на безглузді круглі столи «нових голосів», «нової зміни», «нових пер» і багато чого ще буцімто свіжого й нового, хоча насправді все це «нове» здавалося давно виснаженим і втомленим від, власне, літератури. Відгомін слави досягнув Сенегалу, і мною зацікавилися й там — авжеж, адже мною цікавились у самому Парижі, а це було свого роду індульгенцією! З тієї миті всі, кому не лінь, почали висловлюватися з приводу «Анатомії порожнечі» (однак «висловлюватися» не означає «ознайомитися»).
Незважаючи на все це, я був незадоволений своїм романом і навіть почувався нещасним. Невдовзі мені стало соромно за «Анатомію порожнечі» (написану з причин, які я викладу трохи згодом), і я, ніби прагнучи очищення та виправлення цієї хиби, став мріяти про інший роман — великий, амбітний і вирішальний. Залишалося тільки його написати.
Тож саме цим я вже місяць і займався — писав свій magnum opus — коли, однієї липневої ночі, не в змозі знайти першу фразу, я в розпачі кинувся в лабіринт паризьких вулиць. Я никав, відчайдушно чекаючи дива. І воно явилось мені за вікном одного із барів: я впізнав Марему Сіґу Д., сенегальську письменницю близько шістдесяти років; кожну її книжку супроводжував скандал, тож багато хто сприймав її як злючу відьму, упиря чи навіть, ще гірше, сукуба. А мені вона видалася справжнім янголом — темним янголом сенегальської літератури: ця остання без неї давно б перетворилася на смертельно нудну клоаку, де розм’яклими кавалками борсаються книжки, що не в змозі дати щось більше за описи вічного сонця, яке «жалить променями крізь листя», узагальнених романтизованих облич із «рум’яними щічками», «орлиними» (або «розширеними знизу») носами, «величними» або «могутніми» лобами. Сіґа Д. рятувала всю сучасну продукцію сенегальських письмаків від чумних поховань кліше та безкровних фраз, позбавлених життя, мов старі гнилі зуби. Вона залишила Сенегал, щоби творити тексти, єдиною провиною яких було одне — радикальна чесність. Це коштувало їй своєрідної слави — а також кількох судових позовів, з якими вона давала раду сама, без адвоката. Сіґа Д. не раз програвала суди; однак усе, що я можу сказати (стверджувала вона), тут, у моєму житті, тож я буду й надалі писати й легенько щипати вас.
Отже, я впізнав Сіґу Д. Я увійшов у бар і сів неподалік від неї. Крім нас, у залі були три-чотири самотніх клієнти. Решта в пошуках свіжого повітря подалися на терасу. Сіґа Д. сиділа за столиком сама й не рухалась. Вона скидалася на левицю, що чигала на жертву, причаївшись у високій траві та прочісуючи степ своїми величезними жовтими очима. Неприхована крига всієї її постави явно суперечила запалу її текстів, що годі забути: монументальних, вулканічних сторінок, оздоблених діамантами та кристалами кварцу, — і на мить я засумнівався, що ці сторінки написала ця незворушна пані.