Повітря було гаряче, з мене лив холодний піт, і Сіґа Д. могла збити мене з ніг одним щиглем, одним подихом — мов сухий колосок. Аби набратися мужності, я намагався думати про істинно раблезіанську учту з соском, про монументальні літературні перса. Та замість допомогти мені, цей образ ще більше мене знесилив: руки здалися мені смішними, маленькими й беззахисними перед письменницькими грудьми — незграбні ручки, нездатні на справжнє кохання, замерзлі горобчики. Щодо язика, то я й не гадав скористатися ним: він ціпенів від однієї думки про поетичні соски.
Чотирнадцятий поверх. Дверцята ліфту відчинилися, Сіґа Д. вийшла, навіть не подивившись у мій бік, звернула ліворуч, і вже за кілька секунд я не чув її кроків — певно, їх поглинав товстий килим у коридорі; потім почулося клацання замка, що піддався торканню магнітною карткою, і знову запала тиша. Я так і стояв у кабіні ліфта, де нарешті випустив гази, які в ім’я власної гідності тримав у собі ще з першого поверху. Я не міг дозволити собі втекти. Утім, це не вважалося б утечею, бо нам обом було добре відомо: я програв, навіть не почавши цей бій. Якби я втік, це був би сумний, але передбачуваний кінець невдалого бою, вінець завчасно вирахуваного програшу. Хтось унизу викликав ліфт. Дверцята почали зачинятися. Я стримав їх із усіх сил і вийшов, зважившись не так із мужності, як із невиразного бажання спізнати запаморочливий провал.
Отже, я рушив коридором. Двері до одного з номерів були відчинені. З них — ніби припрошуючи або застерігаючи мене — віяло вже знайомими миром і цинамоном. Я не торкнувся дверей, мовби йшлося про браму до самого Пекла. Збентежено закляк на порозі. Зрештою, світло в коридорі згасло. Я зробив крок уперед — і знову стало світло; тоді я переступив поріг. І потрапив до розкішної і безликої кімнати в пастельних тонах. Через величезні віконниці, що виходили на балкон, на мить переді мною постав повний вогнів Париж. Я почув шум води: Сіґа Д. приймала душ. Я зітхнув із полегшею: перед миттю істини я отримав трохи перепочинку.
Утім, мене вразили не розміри ліжка — казково великі, — а кітчеве полотно над ним. Жоден художник (подумав я) не повинен жити після того, як так прикрасив — а точніше, спотворив — світ. Відвівши погляд від полотна, я впав на широчезне ліжко та позбувся думок, дозволивши їм погуляти десь високо й далеко. Перед моїми очима розігрувалися численні можливі сценарії подальшого розвитку подій. Усі вони закінчувались однаково: я перекидав ногу через балюстраду балкону і стрибав у прірву під безжальний регіт Сіґи Д., яка так нічого й не відчула. За чверть години вона вийшла з душу. Груди були перехоплені білим рушником, який спускався до її стегон; ще один рушник прикрашав її голову, немов тюрбан.
— О, то ти ще тут?
Тон її голосу не дозволяв здогадатись, що це було: холодна констатація факту, несподіванка від відкриття, іронічна ремарка чи просте запитання. Кожна з опцій могла приховувати страхітливий підтекст. Тож я не відповів. Вона усміхнулась. Я дивився, як вона ходила з кімнати до ванної і назад. У Сіґи Д. було тіло зрілої жінки, яка ніколи не відступала ні перед насолодою, ні перед стражданням. Врода впереміш із болем; грішне, досвідчене, безсоромне тіло; врода без видимих ознак сказу, але яку не лякав сказ світу. Щоб зрозуміти її, варто було лише раз уважно її роздивитися. Я дивився на Сіґу Д. і розумів правду: переді мною була не людина, а Мати-Павучиха, чиє велетенське творіння спліталося з мільярдів ниток — але не лише з шовку, а й зі сталі і, може бути, крові; я ж був лише мухою, що борсалась у павутинні, великою зеленою мухою, що потрапила в густо сплетену Сіґою Д. з інших життів пастку.
Минуло багато хвилин, під час яких жінки зазвичай після душу роблять сотні справ, на перший погляд украй важливих, хоч і не зрозуміло — чому. Нарешті Сіґа Д. — досі прикрита лише рушником — сіла на крісло переді мною. Рушник трохи піднявся вгору, я бачив її литки, стегна та, нарешті, густе плетиво лобка. Я не збирався відводити погляд і довго роздивлявся її руно. Я шукав її Око. Тоді вона схрестила ноги, і я одразу пригадав туманний образ Шерон Стоун.
— Можу закластися: ти — письменник. Або вчишся на нього. Не дивуйся: таких, як ти, я бачу здалеку. Будь-яку річ вони розглядають так, ніби вона приховує страшну таємницю. Побачили розкішницю — і вирячують очі, буцім у ній криється загадка існування світу. Але розкішниця — це лише розкішниця, не більше. Не варто стікати слиною від поетики й містики, занурюючи погляд у неї. Не можна переживати мить — і водночас описувати її.
— Звісно що можна! Можна... Так і живуть письменники. Кожен мент життя перетворюється на миттєвість писання. Письменник усе бачить по-своєму і...