Олександр Колесса
Український літературознавець, мовознавець, громадсько-політичний діяч, дійсний член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (з 1899 р.), батько відомої піаністки Любки Колесси, брат Філарета Колесси та Івана Колесси, Олександр Колесса народився у Ходовичах Стрийського повіту (тепер Стрийський р-н, Львівська обл.). Був доцентом (з 1895 р.) і професором Львівського університету (1898–1918). Належав до Української Національно-Демократичної Партії. Учасник з’їзду українських письменників у Львові з нагоди 100-річчя виходу в світ «Енеїди» Котляревського, 1898 р. разом з: М.Павликом, Є.Ярошинською, Н.Кобринською, О.Кобилянською, С.Лепким, В.Гнатюком, О.Маковеєм, М.Грушевським, І.Франком, Б.Лепким, Ф.Колессою, І.Трушем, Д.Лукіяновичем, М.Івасюком.
У 1907–1918-их був депутатом австрійського парламенту, на засіданнях якого послідовно обстоював інтереси українського населення Галичини в шкільництві та вищій освіті.
Колесса був співзасновником і заступником голови Загальної Української Ради у Відні та фактичним керівником Української культурної ради.
У 1921 р. очолював дипломатичну місію Західно-Української Народної Республіки у Римі. З 1921 р. і до кінця життя жив і працював у Празі. Був дійсним членом Слов’янського інституту в Празі.
У 1923–1939-их – професор Карлового університету, заступник голови чесько-українського комітету (голова – Я.Бідло). Колесса надавав стипендії українським студентам для навчання у Чехо-Словаччині, став одним із засновників Українського Вільного Університету, його професором і кількаразовим ректором (1921–1922, 1925–1928, 1935–1937, 1943–1944).
Досліджував пам’ятки давньоукраїнської писемності («Південноволинське Городище і городиські рукописні пам’ятки 12–16 ст.», 1923–1925), фольклор («Головні напрями й методи в розслідах українського фольклору», 1927 р.), вивчав історію української мови («Погляди на історію української мови», 1924 р.), проблеми українського літературознавства («Погляд на сучасний стан історії розслідів української літератури» (1901 р.), нову українську літературу (творчість Т.Шевченка, М.Шашкевича, Ю.Федьковича).
Автор пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати» (1889).
Помер 23 травня 1945 р. у Празі.
Грають труби над Дністром
Роман Купчинський
Талановитий хлопець змалку мав виплекане чуття до образності рідної пісні, адже виховувався у родині, де знали і любили народну музику, зростав у середовищі сільської інтелігенції, у гармонійному світі галицького люду. Народжені Романом Купчинським пісні (24.09.1894 с. Розгадів Зборівського р-ну Тернопільської обл. – 10.06.1976, м. Оссінінг, США) відразу стали дорогими і рідними мотивами понад Золотою Липою та по всій Галичині, ніби як народні. І майже ніхто десятками років не здогадувався навіть у його родинному селі, що це витвори їх славного земляка. Ті пісні пахли незнаними стрілецькими походами, ніжністю, вкладеною поетом у такі прості, щирі й гострі слова. Пахли рідною м’ятою з-над берегів Дністра, травами і розпростертими аж до Збруча лісами, таємничо неприступними, як і колись. «Зажурились галичанки через тую зміну, Що відходять наші стрільці десь на Україну: – Хто ж нас поцілує в уста малинові, В карі оченята, в чорненькії брови?..», «Човен хитається серед води, Плеще о хвилі весло, В місячнім сяйві біліють сади, Здалека видно село…», «Як з Бережан до кадри січовики манджали, То краялось серденько Із горя та печалі…» і десятки інших, слова і музика яких належать перу Романа Купчинського. Радянська влада наклала на них багаторічне табу. Але їх співали. Насамперед у краях, де й народився їх автор. Співали на родинних святах, не надто гучно й голосно, щоб чули тільки свої, ті, котрі не зрадять. Легендарний стрілець, здавалося, став легендою. Попри те – він ще був живим у ці смутні часи і мешкав в Америці, коли його творіння співала Україна, ховаючись сама від себе… Лише із постанням незалежності України, на початку 1990-их, повернулися до нас насамперед з голосу І.Мацялка та гурту «Соколи» ім’я і творчість Р.Купчинського – поета, прозаїка, журналіста, композитора, критика, громадського діяча.