2. Нічого не чини навмання: дій не інакше, як за умоглядними правилами, що довершують мистецтво.
3. Вони шукають собі усамітнення{134} — на селі, над морем, у горах; та й сам ти, зазвичай, вельми цього прагнеш. Все це, однак, від великого неуцтва: адже щохвилі — забажай лишень! — можеш усамітнитися наодинці з собою{135}. Бо для людини ніде немає затишнішого й безтурботнішого усамітнення, як у власній душі; але надто, коли в когось усередині є те, від чого, щойно до нього зазирнеш, — маєш в усьому полегкість; а полегкістю називаю не що інше як доладність. Тож постійно даруй собі це усамітнення і сам себе оновлюй. Нехай у тебе буде кілька стислих положень, яких, тільки-но перед тобою постануть — має стати, щоб цілу її{136} очистити, і відпустити тебе вже вільним від роздратування на те, до чого повертаєшся{137}.
Та й чим тобі дратуватися? Людськими пороками? То розсуди, взявши на розум, що розумні істоти народжені одна задля одної{138}; що терплячість — частина праведності; що не з власної волі хиблять; і те, скільки з них, вже відворогувавши, відпідозрювавши, відненавидівши, відвоювавши своє, — витягнуло ноги й обернулося в попіл. Розсуди — і нарешті вгамуйся. А може, тебе дратує уділене тобі від Цілого? То освіжи собі в пам'яті диз'юнкцію{139} «або промисел, або атоми» і все те, що доводить: Всесвіт — немовби одна громада. Ще й тілесне тебе діймає? Візьми на ум, що твоя думка, раз опанувавши себе й пізнавши, на що здатна, — вже ніяк не в'язатиметься ні з рівним, ні з нерівним духом; зрештою, візьми на ум і все те, що ти почув і з чим погодився щодо страждань і насолод. А чи помикаєшся задля дещиці слави? То поглянь, як скоро все кане в забуття; і яка прірва — отой безкрай вічності в обидва боки; і яке порожнє по нас відлуння; і яке мінливе й непевне те, що, здавалося б, у нашій владі; і якими тісними межами все це окреслено. Адже ціла земля — це точка; а в котрому ж то її закутку наша оселя?{140} І скільки там отих, хто хвалитиме, і чого вони варті?
Тож надалі пам'ятай про всамітнення — на тій ниві{141}, що в самому тобі. Передовсім — не смикайся і не пружся, а будь вільний і дивися на речі як муж, як людина, як громадянин, як смертна істота. І поміж того, що в тебе завжди напохваті, — щоб раз у раз до нього зазирати — нехай будуть і оці дві засади. Перша: речі не зачіпають душі, а нерухомо стоять собі зовні; а бентежність — лише від нашого внутрішнього визнання. Друга: все, що бачиш, умлівіч перетворюється, і його вже ніколи не буде знову; ненастанно думай, скільки-то всього при тобі зазнало перетворень. Всесвіт — мінливість; життя — визнання{142}.
4. Якщо здатність мислити — спільна для всіх, то й розум, що через нього ми є розумні істоти, спільний; а отже, і той розум, за чиїм велінням щось чинимо чи не чинимо, — спільний; а отже, і закон — спільний; а отже, всі ми — громадяни; а отже, маємо якесь громадянство; а отже, Всесвіт — то наче град, бо скажи: яке б то ще горожанство могло бути спільним для цілого людського роду? Відтак і наше мислення, і розум, і законність — із цього граду. Відкіля ж іще? Адже подібно, як те, що в мені землисте, — уділене з якоїсь землі, що вологе — від іншого елементу (та й повітряне — із якогось джерела, і власне джерело є в гарячого та вогнистого — бо ніщо з нічого не приходить, так само, як ніщо в небуття не відходить), отак і мислення звідкись виникає.
5. Смерть — таке ж таїнство природи, як і народження: сполучення тих самих елементів — у те ж саме{143}. Назагал її нема чого цуратися: для мислячої істоти тут ані чогось недоладного, ані супротивного розумному устроєві.
6. Через таких і мусить таке ставатися{144}; але хто проти — той за те, щоб і фігове дерево не мало свого соку{145}. Та назагал пам'ятай, що невдовзі помрете — і ти, і він; а ще трохи часу — і після вас не стане й імені.
7. Усунеш визнання{146} — усунеться й скривдженість; а усунеш скривдженість — усунеться й сама кривда.
8. Що не робить людину гіршою, ніж вона є, — те не зробить гіршим і її життя, і не зашкодить їй ані ззовні, ані зсередини{147}.
9. Так доконечно мала вчинити природа Догідного{148}.
10. Все, що тобі припадає, — припадає справедливо; пильніше спостережеш — то й сам це зауважиш. Кажу: припадає не просто до ладу, а таки по справедливості — так, мовби хтось уділяв кожному по заслузі. Отож, почавши, спостерігай і далі; і хай що робитимеш — роби так, щоби бути добрим; «добрим» — у властивому сенсі. Цього пильнуй у кожному ділі.