— То що, треба бути одним із тих, хто це робить якось неустежно? — Так. — Але ж саме за цим треба устежувати, бо кажуть, що суспільній людині властиво відчувати, коли діє по-суспільному, і, на Зевса, бажати, щоб і той, з ким вона має спілку, це відчув. — Правду кажеш, але ти таки не вловив того, про що мова; тому й належиш до тих, кого я згадав першими, бо і їх зводить на манівці розумова переконливість. Та якщо вже захочеш збагнути, про що мова, то не бійся: жодної суспільної справи через це не упустиш{196}.
7. Молитва атенців: «Полий, полий, любий Зевсе, ниви атенців та луки!» Молитися треба або так ось просто й свобідно, або взагалі не молитися.
8. Як ото кажуть: «Асклепій призначив{197} йому їзду на коні, чи холодну купіль, чи ходити босим», так само й це: природа Цілого призначила йому хворобу, чи каліцтво, чи втрату, чи щось подібне. Бо ж і там слово «призначив» означає щось на зразок «визначив як відповідне для його здоров'я», і тут те, що кожному припадає, визначено як відповідне для його долі. Та й ми кажемо: «Це нам припадає» подібно до того, як ремісники, гармонійно припасовуючи обтесані камені муру чи піраміди у певну сув'язь, кажуть, що вони один до одного «припадають»{198}. Адже гармонія — в усьому одна; і як усі тіла доповнюють одне велике тіло — Всесвіт, так і всі причини доповнюють одну велику причину — долю. А вже те, про що мова, обіймають умом навіть викінчені неуки, бо й вони кажуть: «Так йому судилося». Так йому судилося — тобто так йому було призначено. Тож усе це приймаємо так само, як і те, що призначив Асклепій: хоч там і чимало гіркого, та все ж ми вітаємо надію виздоровіти.
Нехай здійснення й довершення всього, що видає природа Цілого, видасться тобі чимось таким, як твоє власне здоров'я: саме так вітай усе, що стається, — хоч би й видалося дошкульним; бо й воно веде туди ж — до здоров'я Всесвіту, до Зевсового добробуту й добродійства{199}. Адже нікому не судилося чогось такого, що не годилося б{200} і для Цілого: не натрапиш на таку природу, яка своїм присудом не вгодила б тому, чим уряджає.
Те, що тобі припадає, треба любити з огляду на дві підстави: перша — що це з тобою сталося, це тобі призначено, це якось тебе стосується, бо саме так його випрядено від найстарших причин; друга — що воно, хоч і приходить до кожного своєю дорогою, є причиною добробуту, довершеності і, на Зевса, тривкості того, що уряджає Цілим. Адже Ціле калічіє, коли хоч трохи перетнеш неперервну сув'язь — чи то частин, чи то причин{201}. Але коли ти чимось невдоволений, то скільки твоєї змоги її перетинаєш, а то й усуваєш!
9. Не знуджуйся, не зрікайся, не розчаровуйся, коли тобі не вдається у кожному вчинку достеменно дотриматися правильних засад. Тебе вигнали? А ти знову повертайся й тішся, що в тобі більше людяності, й люби те, до чого повертаєшся. Вдавайся до філософії не як до шкільного наставника, а як каправий — до губки і яйця чи як іще хтось — до окладів і припарок{202}: тоді вже не виставлятимеш напоказ, що підкоряєшся розумові, а просто матимеш у цьому супокій. Пам'ятай: лише філософія хоче того самого, що й твоя природа. Але ж ти хочеш чогось іншого, неприродного. — Так, бо що ж од нього приємніше! — То-то й є — хіба не цим насолода обманює?{203} Поглянь, чи не приємніші великодушність, свобода, простота, вдумливість, честивість! А що є приємнішого за розуміння — надто коли візьмеш до серця те, що твоя здатність устежувати й пізнавати — в усьому непомильна й рівноплинна?
10. Речі так від нас укриті, що чимало філософів — і неабияких! — вважало їх цілковито неосяжними; і навіть стоїки вважали, що їх нелегко осягнути. Кожне наше схвалення — помилка, хто ж бо непомильний? А перейди до самих предметів — які ж вони недовговічні, скінченні, а може, ще й належать до майна паскудника, чи повії, чи розбійника! Далі перейди до вдачі тих, із ким живеш: навіть наймилішого з них годі стерпіти! Не кажу вже, що дехто й сам себе ледве зносить.
Тож і в ум не вкладається, щó можна було б цінувати, і взагалі, чим можна було б захоплюватися із усієї цієї пітьми й бруду, із усього цього плину — єства і часу, руху і рухомого. Треба самому бадьоритися, дочікуючись природного розпаду; і не ремствувати на своє тутешнє перебування, а знаходити супокій лише в цьому: «По-перше, мені не припаде нічого, що не було б у згоді з природою Цілого; по-друге — мені вільно нічого не чинити супроти свого бога і генія, бо ніхто б не змусив мене до такого переступу».