21. Шануй оте найкраще у Всесвіті, яке з усього користає і над усім стоїть{212}. Подібно, шануй і найкраще з того, що в тобі{213}; а воно споріднене з тим першим, бо й усередині тебе з усього користає, і твоє життя перебуває в його урядженні.
22. Те, що не шкодить громаді, не зашкодить і громадянинові. Застосовуй це правило щоразу, як тобі уявиться шкода. Якщо це громаді не шкодить, то й мені не завдано шкоди; а якщо зазнала шкоди громада, то не на шкідника треба гніватися: у чомусь був недогляд.
23. Щоразу бери до серця те, як хутко проноситься повз нас і забирається геть і суще, і те, що стається. Адже й єство, мов та ріка, — у невпинній течії, і діяння — у ненастанному перетворенні, і причини — у незліченних зворотах, і ледве чи є щось сталого; а ще ось — безкрай минулого і безодня майбутнього, де все щезає. То чи не глупота — посеред усього цього надиматися, помикатися, нарікати: наче тому, що нас дратує, дано якийсь час, наче воно надовго?
24. Пам'ятай про ціле єство, до якого ти на дещицю причетний; і про цілу вічність, із якої тобі виділено короткий і миттєвий проміжок; і про долю — скільки там у ній твоєї частки?
25. Хтось у чомусь щодо мене хибить? От він нехай і глядить: це його налаштування, його діяння. Я ж маю те, чого в мені хоче спільна природа, і чиню те, що моя власна природа хоче, щоб я чинив.
26. Нехай жодні відрухи плоті — чи то рівні, чи нерівні — не відвертають керівної і панівної частки твоєї душі; нехай вона з ними не лигається, а натомість хай окреслює сама себе і обмежує ці пристрасті властивими для них частинами тіла. Та коли якесь співстраждання таки накине їх думці — у тілі ж бо все поєднано, — тоді вже не варто й намагатися йти наперекір відчуттям, адже вони природні; але керівна частка не має докидати свого визнання — чи це добре, чи, навпаки, зле.
27. Живи з богами. А з богами живе той, хто ненастанно їм показує, що його душі до вподоби уділене їй, і що вона робить усе, чого бажає геній — та часточка Зевса, яку він сам кожному дав у заступники й провідники. Це — ум і розум.
28. Ти гніваєшся, коли від когось смердить? Гніваєшся, коли йому тхне з рота? Що ж він удіє? Такий уже в нього рот, такі пахви: саме так від них мусить нести. — Але ж людина має розум і могла б, застановившись, додуматися, у чому її переступ! — Чудово! То, отже, й ти маєш розум, а тому своїм розумним налаштуванням — розворушуй і налаштування тієї людини: показуй, напімнюй; якщо прислухатиметься — вилікуєш її, і не треба буде гніватися.
Ні не трагік, ні не повія{214}.
29. Яким ти собі мислиш життя після свого відходу — так тобі вільно жити й тут{215}; якщо ж не даватимуть — тоді вже йди з життя, але не так, наче зазнав чогось злого. Трохи диму — і відійду{216}: скільки там того діла? Але наразі, доки мене ще ніщо не підганяє, зостаю вільним, і ніхто мені не заборонить робити, що хочу; а хочу я того, що природне для розумної і суспільної істоти.
30. Ум Цілого — суспільний: це ж воно вчинило так, що гірші речі є задля кращих, а кращі — гармонійно між собою прилаштовані. Бачиш, як те підпорядковано, а це — навзаєм упорядковано; як кожному вділено по заслузі, а все, що найліпше, — зведено докупи в однодумстві?
31. Як ти досі ставився до богів, до батьків, до братів, до жінки, до дітей, до вчителів, до виховників, до друзів, до свояків, до челяді? Чи й досі про всіх можеш сказати, що не вчинив і навіть не мовив лихого нікому?{217}
Пригадай і те, через що ти перейшов і скільки тебе стало витримати; що твоя життєва історія завершується, що твоє служіння добігає кінця; скільки ти побачив гарного, скільки насолод і страждань зневажив, скількома почестями знехтував; і про скількох бездумних — подумав{218}.
32. Чому немистецькі й необізнані душі вганяють у сум'яття мистецьку й обізнану? — А яка ж то душа мистецька й обізнана? — Та, що знає початок і кінець, знає той розум, який перебігає крізь усе єство і через цілу вічність уряджає Всесвітом у визначених кругообігах.
33. Ще трохи — і зостане попіл чи кістяк, та ще ім'я; а може, не зостанеться й імені. Але навіть ім'я — то шум і відлуння, а все, що в житті многоцінного, — пусте, гниле, дрібне. Цуценята, що між собою гризуться; примхливі діти — щойно сміялися, а вже плачуть. А вірність, скромність, праведність, істина — із землі, де прослались дороги широкі, на Олімп ясний подалися{219}.