47. Коли тобі завдає болю щось стороннє, то докучає не воно саме, а твоє судження про нього; скасувати це судження — у твоїй владі. А коли тобі щось болить у власному налаштуванні, — хто тобі боронить виправити свої засади? А навіть якщо тобі болить, що ніяк не зробиш якогось вочевидь тверезого вчинку, — чому, замість журитися, таки не зробиш цього? — Але ж на заваді стоїть щось сильніше за мене. — Тим паче не журися: не зі своєї вини цього не робиш. — Але як цього не зроблю — то й жити не варто! — То відійди із життя: зичливо, немовби таки досяг свого, і прихильно — до тих, хто стояв на заваді.
48. Пам'ятай: керівна частка стає нездоланною, щойно звернеться всередину себе; тоді їй вже досить лише того, що коли чогось не хоче — то й не робить. Так є навіть тоді, коли вона нерозумно пручається; а що вже казати, коли вона про щось судить обачно, на розум? Вільна від пристрастей думка — ото твердиня: жодне інше укріплення не стане людині таким неприступним схроном{333}. Хто цього не бачить — невіглас; хто бачить, а не ховається туди — нещасливець.
49. Не кажи собі нічого понад те, що звіщають первинні уявлення. Ось маєш звістку, що хтось про тебе злословить; про це — маєш звістку, та не маєш жодної звістки про те, що воно тобі шкодить. Бачу, що хворіє дитина; це — бачу; та не бачу, що вона в небезпеці. Отак завше й зоставай при первинних уявленнях; нічого до них не додавай від себе — то й нічого тобі не станеться. Або додавай — але радше як той, хто вже запізнався геть з усім, що йому може припасти у Всесвіті.
50. Гіркий огірок? Викинь. Терня на шляху? Омини. Цього досить. Не примовляй: «І чого таке в світі стається?», бо станеш посміховиськом для знавців природи — так само, як був би посміховиськом для теслі або чинбаря, коли б вони дізналися, що ти приглядаєшся до стружки й обрізків, які зосталися в робітні від їхніх витворів. Але вони хоч мають, куди те все викинути, а для природи Цілого нічого нема поза нею: у тому й чудовність її мистецтва, що вона, хоч і обмежена сама в собі, перетворює в себе усе, що в ній позірно тлінного, старого, непотрібного, і робить із нього щось нове. Для цього вона ні жодного зовнішнього єства не потребує, ані не залежить їй на тому, куди скинути сміття: їй досить власного місця, власної матерії, власного мистецтва.
51. У ділі — не зволікай, у бесіді — не плутайся, в уявленнях — не губися; не поривайся цілою душею, не пнися зі шкіри, не позбавляй себе в цьому житті дозвілля.
Вбивають, ріжуть на шматки, цькують прокльонами — але що до цього думці, яка зостає чиста, вирозуміла, второпна, праведна? Це так, якби хтось став над чистим і цілющим джерелом і почав на нього блюзнити: воно й далі невпинно битиме і тамуватиме спрагу; а якби й укинув до нього болота чи гною — хутко те все розчинить і змиє, а само нітрохи не забрудниться. Як же посісти вічноплинне джерело, а не просто колодязь? Коли щохвилі доброзичливо, просто й скромно стерегти своєї свободи.
52. Хто не знає, що таке Всесвіт, — не знає, де він є; хто не знає, для чого вродився, — не знає ні хто він такий, ні що таке Всесвіт. Але ж і той, хто упустив щось одне, вже не скаже, для чого вродився. То яким тобі бачиться той, хто або біжить за хвалою й оплесками, або від них утікає? Це ж вони і є — ті, що не знають ні де вони є, ні хто вони такі.
53. Хочеш хвали від чоловіка, який сам себе тричі на годину проклинає? Хочеш подобатися тому, хто й сам собі не подобається? А хіба ж подобається собі той, хто кається майже за кожен свій вчинок?
54. Отож хай буде в тебе тепер не лише спільний подих із повітрям, яке тебе охоплює, а й порозуміння із тим мислячим, яке охоплює Всесвіт. Адже всюди розлита мисленна сила, яка проймає тих, хто здатний її увібрати, — так само, як сила повітря проймає тих, хто здатний дихати.
55. «Порок» як рід ніяк не шкодить Всесвітові{334}, а всякий частковий порок не шкідливий нікому, крім однієї-єдиної людини; але і їй — щойно захоче — дозволено його позбутися.
56. Для моєї здатності вибирати ця здатність мого ближнього так само обоятна, як і його дух, як і плоть. Хоч ми й народилися передовсім одне задля одного, усе ж керівна частка кожного з нас панує лише над тим, що її власне: інакше порок мого ближнього був би й моїм злом; але богові було не до вподоби, щоб іще комусь окрім мене самого було дано робити мене нещасним{335}.