33. Все, що бачиш, дуже швидко зотліє; і ті, хто ще побачить це тління, скоро й самі зотліють; і тому, хто помре у глибокій старості, на те саме вийде, що й померлому завчасу{354}.
34. Яка в них керівна частка, до чого мають завзяття, за що люблять і шанують! Вважай, що бачиш їхні душі голими. Але ж якої вони про себе гадки! Їм здається, що від їхньої гани є шкода, а від похвали — користь.
35. Втрата — не що інше, як перетворення. А перетворенням рада природа Цілого: все стається згідно з нею, і одвіку ставалося на той самий взірець, і довіку буде те саме. То невже скажеш, що усе і було, і завше буде зле, і з-поміж стількох богів не знайдеться сили, яка б це виправила, і Всесвітові судилося відбувати в неперервних путах зла?{355}
36. Гниття — у матерії, яка є основою всього. Вода, труха, кістки, сморід; а, знову ж таки, мармур — то згустки землі, а золото й срібло — її осад; одежа — то волос, пурпур — то кров і подібно — усе інше. Подібно й дух: із цього — в те перетворюється.
37. Годі вже того жалюгідного життя, того ремства, того мавпування! Чого хвилюєшся? Що в цьому нового? З чого зуміваєшся? З причини? Уздри її. Чи, може, з матерії? І її уздри. Поза ними немає нічого. То хоч тепер стань простішим і достойнішим супроти богів.
Однаково, чи сто років усе те звідуватимеш, чи тільки три.
38. Якщо він схибив — йому ж і зле. А може, й не схибив.
39. Або все — з одного мисленного джерела і припадає немовби одному тілові (тим-то частці не треба нарікати на те, що стається з цілим); або все — атоми, і нема нічого, крім каші й розпорошення. Чого ж хвилюєшся? Скажи своїй керівній частці: «Ти — мертва, ти — тлін, ти озвіріла, ти лицемірна, ти — одна зі стада, ти ремигаєш!»
40. Боги або не можуть нічого, або щось таки можуть. Якщо не можуть, то навіщо молитися? А якщо можуть, то чому радше молиш їх, щоб зробили щось присутнім чи, навпаки, відсутнім, а не щоб дали змогу ні не боятися цього, ні не пожадати, ні не журитися цим. Ти скажеш: «Боги вчинили так, що це в моїй владі». То чи не краще свобідно користати з того, що у твоїй владі, аніж по-рабському зоставатися небайдужим до того, чого тобі не дано? І хто сказав, що боги не пособляють нам також і в тому, що в нашій владі? Почни лишень за це молитися — побачиш. Той молиться: «Хоч би мені з нею переспати!» А ти: «Хоч би не було пожадання із нею спати!» Він: «Хоч би мені його позбутися!» А ти: «Хоч би не було потреби його позбуватися!» Він: «Хоч би я не втратив дитини!» А ти: «Хоч би не було страху її втратити!» До цього, назагал, верни у своїх молитвах — і споглянь, що буде.
41. Епікур каже: «Коли я хворів, не було в моїх бесідах нічого про тілесні немочі; не про це я говорив із тими, хто мене провідував. Я й далі пізнавав природу чільних речей і зосереджувався саме на тому, як це думка, хоч і бере участь у тілесних відрухах, сама зостає незворушною, пильнуючи власного блага. Я не давав пишатися лікарям, буцімто роблять велике діло, а сам провадив добре й гарне життя»{356}. Отож, будь як він, — і в хворобі (якщо, бува, захворієш), і в усяких інших обставинах{357}. Адже спільне для всіх шкіл: хай би що випало, не відступай від філософії, і не базікай — ні з невігласами, ні зі знавцями природи <…>{358} і цілий будь лише в тому, що саме тепер робиш, і в знарядді, яким це робиш.
42. Коли тебе вражає чиясь безсоромність, одразу спитай себе: «Та хіба можливо, щоб на світі не було безсоромників?» Неможливо. То й не вимагай неможливого: він — один із тих безсоромників, яким конче бути на світі. Хай це буде в тебе напохваті і на пройдисвіта, і на зрадника, і на всякого, хто в чомусь хибить. Щойно пригадаєш собі, що ціле те поріддя не може не існувати, — одразу станеш поблажливішим до кожного зокрема. Корисно зараз же брати на ум і те, що на ту чи ту хибу природа дала людині відповідну чесноту: протиотрутою від бездумного — дано лагідність, від ще якогось — ще якусь силу.
Назагал, ти маєш як перевчити заблудлого — адже всяк, хто хибить, відхиляється від мети і блукає. Та й чи зазнав ти якоїсь шкоди? Виявляється, жоден із тих, на кого маєш зуб, не вчинив тобі нічого такого, що могло б згіршити твої думки; а саме вони — підставою всякого лиха і всякої шкоди.
Що тут дивного чи злого, коли невихований чинить невиховано? Поглянь, чи не мусиш радше закинути самому собі — те, що відразу не чекав од нього саме такої хиби. Адже й розум спонукає тебе взяти до серця, що цей чоловік схибив через безтямність; однак ти про це забуваєш і дивуєшся, що він схибив.