В усьому йти за розумом — то спокій і водночас рухливість; погідність і водночас зосередженість.
13. Щойно прокинешся — одразу питай себе: «Чи мені не однаково, що праведне й прекрасне сталося через когось іншого?» Однаково. Невже ти забув, що ті, хто навісніє через чужу хвалу чи гану, такі самі й у ліжку, й за столом? Невже забув, що вони роблять: від чого втікають і за чим біжать; що крадуть і що грабують? І то не руками й ногами, а тією найціннішою часткою себе, в якій — лишень забажай! — з'являється і вірність, і скромність, і правда, і закон, і добрий геній.
14. Той, хто вихований і скромний, скаже природі, яка все дає і все відбирає: «Дай мені, що хочеш, відбери в мене, що хочеш». І не зухвало скаже, а покірно і добродушно.
15. Вже мало що зосталося. Живи, наче на горі: жодної різниці, чи тут, чи там, бо скрізь будеш у граді-Всесвіті. Нехай люди побачать, нехай повідають про справжню людину, яка живе за природою. А не стерплять — нехай вбивають. Краще це, ніж отак жити.
16. Більше ніколи не розводься про те, яким бути доброму мужеві, — будь ним.
17. Постійне уявлення про цілу вічність і ціле єство; про те, що кожна окрема річ — то зерня супроти єства, поворот свердлика — супроти часів.
18. Пізнаючи кожен предмет, помишляй про його розпад і перетворення — немовби він вже зараз гнив і розсипався; і про те, що кожному вроджено померти.
19. Які вони — коли їдять, сплять, злягаються, йдуть надвір тощо; які — коли самі собі законом, коли гордують, сердяться, зверхньо б'ють словом. А скільком вони — і задля чого! — ще недавно служили? Нічого, ще трохи — і опиняться там, де були.
20. Кожному догідне те, чим годить природа Цілого; і догідно є лише тоді, коли вона годить{371}.
21.
А Всесвіт прагне всього, що має статися, тож і я кажу Всесвітові: «Прагну разом із тобою». Та й хіба не про це йдеться, коли кажуть, що те й те «залюбки» може статися?{373}
22. Або ти живеш тут і вже звик; або йдеш геть, і то з власного бажання; або вмираєш — і тоді вже відслужив своє. Іншого не дано, тож будь погідний серцем.
23. Нехай для тебе завше буде очевидним, що ця нива — саме така і що тут усе таке саме, як на верхів'ї гори, чи на березі моря, чи будь-де. Достеменно те саме знайдеш у Платона: «Обніс — каже — на горі обору і доїть товар…»{374}
24. Що для мене моя керівна частка? Що я з нею роблю? До чого вживаю? Чи не вижила з ума? Чи не відлучилася, чи не відірвалася від спільноти? Чи не станула в плоть, перемішавшись із нею аж так, щоб їм разом обертатися?
25. Хто втікає від пана — той утеклий раб; паном — закон, а тому всякий беззаконник — то утеклий раб. Але ж зажурений, розгніваний, перестрашений має нехіть до чогось, що сталося, що стається, що станеться; до чогось, що призначив урядник усього — закон, який що вділить кожному — те виконує{375}. А отже, хто перестрашений, чи розгніваний, чи зажурений — той утеклий раб.
26. Випустив сім'я в лоно — і пішов собі: далі береться до діла вища причина, яка й довершує плід (що було — а що стало!). Проковтнув їжу — знову ж таки, інша причина береться вчиняти і відчуття, і устремління, і назагал життєву міць, і скільки ж то ще всього, та ще й якого! Отож споглядай прихований перебіг таких речей, щоб побачити їхню силу — подібно, як ми бачимо силу тяжіння чи висхідного руху: не очима, але не менш виразцо.
27. Ненастанно помишляй, як то все, що стається нині, ставалося й перед тим; помисли, що й далі ставатиметься. Постав собі перед очі всі ті вистави зі сценами на один взірець, що їх знаєш чи то з власного досвіду, чи з давніх оповідей, як-от цілий двір Адріана, цілий двір Антоніна, цілий двір Філіппа, Александра, Креза{376}: усе — те саме, тільки нові виконавці.
28. Кожного, хто всім журиться і кому все не до вподоби, уявляй поросям, яке пручається й кувікає, коли його ріжуть на вівтарі; таким уявляй і того, хто, самотою лежачи в ліжку, мовчки оплакує наші пута. Лише розумній істоті дано з власної волі йти за тим, що стається; всі інші йдуть услід, бо просто мусять{377}.
29. По черзі застановися над кожною зі своїх справ і запитай себе: «Оце тим страшна смерть — що всього цього позбудуся?»
30. Щойно тебе вразить чиясь хиба — одразу глянь на себе і зрозумій, що й ти у чомусь схожому хибиш, як-от коли судиш, що гроші — це добро (так само — насолода, слава чи ще щось на цей взірець). Отак прикинувши, хутко забудеш про гнів, бо тобі спаде на думку, що ту людину присилувано: що ж вона вдіє? Якщо можеш — усунь той примус.