І все ж хай через це твоя доброзичливість до них не стане меншою тоді, коли відходитимеш: своїм звичаєм зоставатимеш дружнім, добродушним і сумирним. Уступися з-поміж них не так, наче тебе вирвано, а легко — як вихоплюється із тіла душа того, хто вмирає доброю смертю. Дарма що вас звела докупи й поєднала природа: тепер вона ж і розлучає. Розлучаюся, наче зі своїми близькими: ніхто мене не тягне, ніхто не силує, адже й це — одна із природних речей.
37. По змозі призвичайся у кожному людському вчинку дошукуватися: «А до чого ж воно у нього зводиться?» Починай від себе самого, себе першого й візьми на іспит.
38. Пам'ятай: те, що смикає за мотузочки, — приховане усередині: ним речемо, ним живемо; як на те пішло, то це і є — людина. Нехай до твого уявлення про неї ніколи не входить ні оболонка, яка її облягає, ні причандалля{385}, яким вона обвішана. Те причандалля — як перший-ліпший тесак; різниця лиш у тім, що воно — природжене. Тим-то без рушійної і стримувальної причини від жодного із цих членів не більше користі, ніж ткалі — від човника, писареві — од пера, колісничому — від батога{386}.
Книга XI
1. Властивості розумної душі: глядить себе; розчленовує себе; робить себе такою, як захоче; сама пожинає свої плоди (тимчасом як плоди рослин і те, що їм відповідає у тварин, пожинають інші); хай де їй накреслено межу життя — а своєї мети досягне. Тут — не те, що в танцях, чи лицедійстві, чи подібних речах: там, коли щось обтяти, то й дія буде незавершеною, а от розумна душа — на чому б її не спіймав у кожній царині — усе, що собі поклала, доведе до повноти й досконалості й скаже: «Я отримала своє».
А ще вона обігає цілий Всесвіт, і ту порожнечу, що довкола нього, і його обрис; і простягається у безкрай вічності, і охоплює й обмислює кругобіжні відродження Цілого, і проглядає, що ні наші потомки не побачать чогось нового, ні предки не бачили чогось понад те, що ми бачимо: кожен сорокарічний — якщо при умі — уже більш-менш побачив і те, що було, і те, що буде, бо все воно — на один взірець{387}. Для розумної душі властиві також любов до ближнього, правдивість, сором; властиво — й нічого не цінувати вище від самої себе. А що це властиво й для закону, то, либонь, і різниці немає між правним розумом і справедливим розумом.
2. Погордиш і солодкою піснею, і танком, і многоборством{388}, коли виділиш у співочому голосі кожен звук і, беручи їх по одному, запитуватимеш себе: «Оце таке мене скорило?» Вмить відвернеш носа… І коли в танку виділиш, відповідно, кожен рух і поставу; і так само — у многоборстві. Та й в усьому (крім чесноти{389} й того, що від неї{390}) не забувай пробігати кожну частку зокрема і, розібравши їх, доходити до погорди цілим; те саме перенось і на все своє життя.
3. Яка ж то велика душа, що готова, коли треба, звільнитися від тіла — чи то щоби згаснути, чи щоб розсипатися, чи щоби тривати далі. Нехай ця готовність іде від власного судження, а не просто наперекір іншим, як у християн{391}; нехай усе це буде на розум, статечно і — задля переконливості — без зайвого трагізму.
4. Зробив щось для суспільства — то й сам скористав. Завше тримай це напохваті й нізащо не спиняйся.
5. — У чому твоє мистецтво? — У тому, щоб бути добрим. — А з чого ще воно так гарно постане, як не зі споглядання — і природи Цілого, і зосібна устрою людини?
6. Спочатку дано трагедію — напімнення про речі, які нам припадають: «Цьому саме так було вроджено статися, тож нехай те, що на сцені привертає душу, не гризе вас на тій, великій, сцені»{392}. Все це, бачиться, треба перейти; це зносять навіть ті, хто гукає: «О, Кітерон!»{393} Драматурги таки кажуть щось достойне, а насамперед — таке, як ось це{394}:
чи знову: