20. Твій дух, як і всяка вогниста домішка, хоч і висхідний за своєю природою{414}, однак покірний розпорядкові Цілого, а тому й утримується тут, у цій сполуці. А все, що в тобі землистого чи вологого, хоч воно й низхідне{415}, однак здіймається і стає в поставу, яка за природою — не його{416}. Навіть елементи послушні Цілому: коли вже їх кудись призначено, примусово там зостають, аж поки їм не буде дано відбій{417}. То хіба не жах, що не слухається лиш одна твоя частка — мисляча; лиш вона обурюється своєю вартою?{418} Хоч і не порядкує нею жоден примус, а тільки те, що для неї самої природне, вона й цього не терпить, а кидається навтіч (бо всякий відрух у бік неправедності, нестриманості, гніву, журби і страху — то не що інше, як відступництво від природи). Керівна частка полишає свою варту й тоді, коли дратується чимось, що їй припадає: адже її створено для честивості й богобоязності не меншою мірою, ніж для справедливості.
Усе це належить до взірця доброго спільництва; до того ж, воно старше за всяке праведне діяння.
21. Коли мета чийогось життя не завжди одна й та сама, то й сам він не зможе ціле життя бути одним і тим самим. Але й сказаного не досить, коли не додаси, якою ж мусить бути ця мета. Не для всіх тих речей, що їх більшість людей вважає за добро, є однакове визнання, а тільки для тих, які є спільним благом; тож і мету собі треба ставити лише суспільну і громадську. Хто спрямує до неї усі свої устремління, у того й діла будуть такими, і завдяки цьому він завше буде самим собою.
22. Про польову й домашню мишу; про її захват і трем{419}.
23. Сократ називав засади юрби «ламіями» — страшилами для дітлахів{420}.
24. Спартанці на видовищах чужинцям ставили лавки в затінку, а самі сідали, де трапиться.
25. Сократ сказав Пердіцці, чому до нього не приходить: щоб не згинути щонайтяжчою погибеллю: зазнавши добра, не мати змоги добром віддячити{421}.
26. Є серед ефеських написів{422} заповідь: «Завше пригадуй собі когось із древніх, який жив у чесноті»{423}.
27. Чому піфагорейці удосвіта дивляться в небо: щоб нагадати собі про тих, хто завжди вершить своє діло однаково й на один лад; а також про порядок, про чистоту, про наготу: зоря не має жодної паволоки.
28. Про Сократа: як він підв'язався кожушиною, коли Ксантиппа пішла з дому, забравши його вдяганку; що сказав товаришам, які, побачивши його отак вирядженого, соромилися й сахалися{424}.
29. І в письмі, і в читанні спочатку тобою керують, а вже потім керуєш іншими. У житті — тим паче{425}.
30. Родивсь рабом — не маєш свого розуму{426}.
31. Любе серце моє розсміялось{427}.
32. Вже-бо й тепер чесноті домовляють образливим словом{428}.
33. Хотіти взимку фіг — божевілля; таким є той, хто хоче дитину, коли вже не дано її мати{429}.
34. Епіктет каже: «Цілуючи дитину, треба подумки примовляти: „Може, завтра помре“». — Але ж це — злі вроки! — «Жодних вроків, — мовить Епіктет — а лиш позначення діла природи. Чи жати колоски — то також вроки?»{430}
35. Зав'язь, виноградина, родзинка — все це перетворення, але не в небуття, а в те, що наразі є небуттям{431}.
36. «Розбійником не стають із власного вибору»{432}, — Епіктетове.
37. Він каже: «Відкрий для себе мистецтво згоди і пильно стережи осідку устремлінь: щоб вони були із засторогою, щоб були суспільними, щоб були чогось варті. Від пожадань — утримуйся; від речей, які від нас не залежать, — не ухиляйся»{433}.
38. «Отож — каже — змагання йде не за якусь абищицю, а за те, чи марити нам, чи ні»{434}.
39. Сократ казав: «Яку хочете мати душу? Як у розумних істот чи яку нерозумних? — Як у розумних. — У яких розумних істот — здорових чи нікчемних? — У здорових. — То чому не шукаєте? — Бо маємо. — Звідкіля ж у вас борня й незгода?»{435}
Книга XII