— І я не хотіла… Але нас ніхто не питав.
Я відчепив від пояса меч і люто пожбурив його в куток кімнати. Він мені більше не потрібен — тепер я можу вбивати силою своєї думки.
— Догралися!
Інна зажурено зітхнула. Ми обоє почувалися приреченими на смерть. Навіть гірше — на втрату людськості…
Я допоміг Інні підвестись. З протилежного боку ліжка, на підлозі, ми побачили Леопольда. Він був цілий і неушкоджений, лише міцно спав. Звільняючи його розум від своєї присутності, Метр не заподіяв йому жодної шкоди.
Ми не стали чіпати кота, а взялись за руки і вийшли на балкон.
Ми не дивилися вниз — на стурбованих, спантеличених, наляканих і нажаханих людей.
Ми дивилися в зоряне небо.
Поклику не було.
Поки що не було…
— Інно, — запитав я, — ти ще любиш мене?
— Люблю, — відповіла вона впевнено. — А ти?
— Я теж люблю тебе, — сказав я і пригорнув її до себе.
Інна підняла до мене обличчя:
— Поцілуй мене любий. Може… Може, це востаннє.
Наш поцілунок був довгий і жагучий. Потім ми поцілувалися ще раз, і ще, і ще…
І, як завжди, мене охопила солодка, п’янка млість, а груди затопила тепла хвиля безмежного щастя. Від колишньої приреченості й душевної пустки не лишилося й сліду.
Коли Інна трохи відсторонилася від мене, її очі радісно сяяли.
— Ми не Великі, любий! Ми не Великі — ні!
— Ти хочеш сказати… — з полохливою надією промовив я.
— Невже ти не відчуваєш?! Зазирни в себе — ми люди й людьми зостанемося. Вселенський Дух не в’язень у нашім тілі, він з’єднався з плоттю, став невід’ємною часткою нашого єства. Ми — єдність плотського й духовного, єдність якісно інша, ніж решта людей, та все ж єдність! Зовсім не так було з Великими — їхні душі існували окремо від тіл… Ми люди, Владику, люди. Чуєш!
Я зазирнув у себе — це була правда.
Інна припала до мого плеча й заридала від щастя. Я ніжно гладив її хвилясте волосся, а по моїх щоках котилися сльози — сльози радості й полегшення.
— Я такий щасливий, рідна… Я ніби прокинувся від якогось страхітливого сну…
Трохи згодом Інна спитала:
— Владику, ти відчуваєш у собі зміни?
— Відчуваю.
— Ну, і як?
— І прекрасно, і моторошно водночас. У мені стільки незбагненного, я почуваю в собі таку неймовірну силу, такі надзвичайні можливості… Я боюся, Інно. Боюся ще щось утнути. Страшніше, ніж те, що ми вже накоїли.
— Не бійся. Ференц допоможе розібратися з нашою могутністю. Адже Метр призначив його нам за вчителя.
— А він так злякався цього. Він просто не тямився зі страху.
— Ще б пак! Йому буде непереливки, навчаючи людей, чия сила на багато порядків перевершує його власну. Людей, що здатні повернути довкола осі цілу планету. І це ще не межа… Щоправда, ми не такі могутні, не такі всесильні, не такі всевидющі, якими були Великі. Це плата за нашу людськість — втім, як на мене, плата незначна. Ми лишилися людьми, і це найголовніше. І, може, не тільки для нас, а й для всього земного світу.
— Цікаво, — промовив я. — Чи передбачав це Метр?
— Поза будь-яким сумнівом. Пригадай, що він говорив регентові. „Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися“. Це про нас — про те, що сталося з нами. Ми з тобою відчували себе одним цілим, ми не могли відмовитися одне від одного, від нашого кохання, ми не дозволили Вселенському Духові позбавити нас людськості і всупереч усьому лишилися людьми. Гадаю, саме в цьому й полягав головний задум Метра… Ні, я просто упевнена.
І тут ми почули Голос. Точніше, не почули, а — як би це сказати? — сприйняли, мабуть. Голос, що прийшов з безкраїх просторів Всесвіту, спілкувався з нами не словами і не зоровими образами, а фундаментальними інформативними символами, на зразок лоґічних одиниць та нулів. Я передам загальний зміст нашої розмови звичайною мовою в ґностичній інтерпретації.
— Саме так, - ствердив Голос. — Якраз цього прагнув Мій син, якого ви звете Метром. Спорідненість ваших душ, з’єднаних коханням, подолала відчуження Вселенського Духа від земної плоті, злютувала їх в одне ціле. Відтепер ця частка Мене належить вам і всьому вашому світові, який з цієї миті перестав бути пасивним заручником Моєї боротьби з нечистим братом Моїм. Безліч разів Я створював земний світ, та щоразу він руйнувався під натиском Хаосу, і Мені доводилося створювати його знову й знову. Один цикл Буття змінювався наступним, а між ними були періоди Пітьми та Небуття. Проте Я знав, що колись це порочне коло розімкненеться і перетвориться на нескінченну спіраль. Я терпляче чекав цього дня — і ось, нарешті, він настав!