– Але ти, Горі… Якщо з тобою щось станеться…
Ренісенб зупинилася. Чоловік дивився їй у вічі.
Спокійно, уважно, наскрізь пронизуючи її серце та розум… Він ніжно взяв її руки в свої.
– Не бійся за мене, крихітко Ренісенб… Усе буде добре.
«Так, – подумала вона, – все буде гаразд, якщо Горі так каже».
Дивно, всередині зацарювали втіха та спокій, почулася чиста мелодія щастя… Приємна і далека, як обрії, що видно з гробниці, обрії, де не чутно гамору людських вимог і обмежень.
Раптом, якось аж різко, вона сказала, почувши себе збоку:
– Я виходжу за Камені.
Горі відпустив її руки, обережно і природно.
– Я знаю, Ренісенб.
– Вони… Мій батько… Вони вважають, що так буде краще.
– Я знаю.
Він пішов. Стіни подвір’я ніби наближалися, голоси з будинку та з комор ставали гучнішими, галасливішими.
У голові Ренісенб була тільки одна думка: «Горі йде…»
Вона боязко гукнула йому:
– Горі, куди ти йдеш?
– На ниви з Яхмосом. Слід багато чого зробити й записати. Жнива майже скінчилися.
– А Камені?
– Він піде з нами.
Дівчина крикнула:
– Мені тут страшно. Страшно навіть при світлі дня, зі слугами та під наглядом Ра, що править вітрила небесами.
Горі швидко повернувся.
– Не бійся, Ренісенб. Клянуся, ти можеш не боятися. Не сьогодні.
– А завтра?
– Живи сьогоднішнім днем – клянуся, сьогодні ти в безпеці.
Ренісенб насупилася й поглянула на нього.
– Але всі ми в небезпеці? Яхмос, батько, я? Просто я не перша на черзі… так ти вважаєш?
– Спробуй не думати про це, Ренісенб. Я роблю все, що можу, хоч може здатися, ніби я нічого не роблю.
– Розумію… – Ренісенб задумливо поглянула на нього. – Так, розумію. Яхмос перший у списку. Ворог двічі намагався отруїти його, але йому не вдалося. Тож має бути третя спроба. Ось чому ти хочеш бути ближче до нього – щоб захистити його. А потім настане черга мого батька та моя. Хто ж це так ненавидить нашу родину…
– Тихо. Краще тобі про таке не говорити. Довірся мені, Ренісенб. Спробуй відкинути страх.
Дівчина закинула голову. Вона гордо глянула на нього.
– Я довіряю тобі, Горі. Ти не допустиш моєї смерті. Я дуже люблю життя й не хочу його полишати.
– Я тебе захищу.
– І себе, Горі.
– І себе.
Вони всміхнулися одне одному, і Горі пішов знайти Яхмоса.
Ренісенб сіла навпочіпки, спостерігаючи за Кайт.
Невістка саме допомагала дітям ліпити іграшки з глини, додаючи води зі ставка. Її пальці діловито замішували матеріал і надавали йому форми, а голос заохочував двох маленьких серйозних хлопчиків не спинятися. Кайт була така, як завжди: ніжна, проста, невиразна. Здавалося, навколишня атмосфера, у якій панували смерть і безперервний страх, жодним чином не впливали на неї…
Горі попросив Ренісенб не думати про це, але навіть маючи найміцнішу на світі волю, вона не змогла б підкоритися. Якщо Горі відомо, хто ворог, якщо Ісі було відомо, хто ворог, то чому б і Ренісенб цього не дізнатися? Можливо, безпечніше для неї було б не знати, але кого з людей влаштувала б така ситуація? Вона хотіла все з’ясувати.
І це, певно, дуже просто – насправді просто. Батько, ясна річ, не хотів убивати власних дітей. Тож лишається – а хто лишається? Лишаються, за великим рахунком, двоє – Кайт і Генет.
Обидві жінки…
І в обох, звісно, немає причин нікого вбивати…
А втім, Генет ненавидить їх усіх… Так, служниця усіх їх ненавидить, не може бути й сумнівів. Вона визнала, що ненавидить Ренісенб. То чого б їй не відчувати того ж і до решти?
Ренісенб намагалася зрозуміти, як мислить туманний змучений мозок Генет. Вона жила тут усі ці довгі роки, працювала, доводила свою відданість, брехала, шпигувала, коїла підступи… Вона приїхала сюди давно, бідна родичка впливової та вродливої панни. Вона бачила, як її господарка будує щасливе життя з чоловіком та дітьми. Вона, та, яку власний чоловік покинув, чиє єдине дитя померло… Можливо, так воно і є. Наче рана від списа, яку Ренісенб якось побачила. Вона швидко загоїлася на поверхні, але отруйні речовини викликали під шкірою запалення, і зібрався гній, і рука розпухла так, що боляче було, коли її торкалися. І тоді довелося викликати цілителя, і той прийшов і з відповідним замовлянням встромив ножа в затверділу, розпухлу, спотворену кінцівку. Тоді неначе загату прорвало. Потік смердючої речовини під тиском вийшов із рани…
Можливо, те саме відбулося і з Генет. Рани загоїлися, горе минуло занадто швидко – а під поверхнею лишилася отрута, нагнітаючи хвилю ненависті та люті.
Але чи ненавиділа Генет Імхотепа? Точно ні. Роками вона пурхала навколо нього, лестила йому, догоджала… Він повністю їй довіряв. Така відданість, ясна річ, не може бути цілковито вдаваною.