Выбрать главу

Адже він був добрий, і вони обоє вірили в одне й те саме. Але їй не хотілося, щоб той говорив їй про смерть Бена, про потойбічне життя — вона й так це знає, а чого не знає, те збагне й сама, власним розумом.

Похорон призначили на п’ятницю, і хтось мав зайти по неї.

— Ні, я піду сама.

Хлопець здавався стурбованим. — Що таке, Джо?

— Треба… Вони хочуть, щоб ти спершу зайшла до них. А тоді, всі разом, підемо за труною до церкви.

Всі разом… Вона не хотіла йти ні з ким. Вона не любила дивитись на людське горе, а буде воно глибоким і щирим, адже Бена любили всі, і кожен відчує цю втрату. Проте їй хотілося, щоб оплакувала його тільки вона сама.

Похорон маячив перед нею, мов стрімка скеля, на яку вона обов’язково мусить зійти, бо не можна ні звернути вбік, ні відступити назад. Рут сиділа, стискаючи бильця крісла і благала, щоб бог дав їй силу витримати все це й не збожеволіти.

Спочатку вона не зрозуміла, хто це схлипує там, нагорі. Сиділа, заглиблена в себе, не помічаючи темряви, не відчуваючи тепла, яке ще струміло від уже погаслого каміна.

Та ось вона схопилась на ноги. Це Джо плаче. Адже, крім нього, в домі нікого нема.

Він сидів на ліжку, затуливши обличчя руками.

— Джо…

Він не поворухнувся. В кімнаті пахло вогкістю.

Рут сіла до нього на ліжко, взяла його за руку, та коли, врешті, він відвів од лиця долоні, вона побачила, що він не плакав, як їй почулося спочатку. Очі, що здавалися величезними на вилицюватому обличчі, були сухі, й у них світився страх.

— Все гаразд, Джо, я тут. Що сталося?

Якийсь час він мовчав. Потім кілька разів глибоко зітхнув і ліг на спину.

— Мені щось приснилося. Не знаю, де я був.

— Ти тут, у ліжку.

— Там були дерева.

Вона з острахом чекала, що він скаже далі.

— Я був у лісі. Там гарно, сонячно й тихо — ти ж знаєш, як це буває. Я почував себе щасливим-щасливим, а в дерев були обличчя, і ті обличчя сміялися.

Він ще раз глибоко зітхнув і здригнувся. Рут торкнулася рукою його щоки.

— Потім споночіло, і всі обличчя змінилися. Вони стали потворними, з лютими посмішками, як у тих химер, що на церковній дзвіниці. Вони обернулися на чортів і кинулися гуртом на мене, а я впав і не міг утекти.

Жаскі марення. Та, може, зрештою, це допоможе йому здолати журбу і страх. У неї це ще попереду.

— Дати тобі чогось попити?

— Котра година?

Вона не знала.

— Я посиджу з тобою. Зварю нам какао.

Коли вона повернулася, то побачила, що Джо заспокоївся.

Обличчя його порожевіло, а в очах уже не світився страх.

— А що буде з тобою, Рут? — спитав він. — Після всього цього. Що ти робитимеш?

Після всього цього? Вона не думала про це, майбутнє для неї просто не існувало.

— Мені б не хотілося, щоб ти поїхала звідси.

— Поїхала? Ні, я не поїду нікуди… Звичайно ж, ні.

Бо навіть якби їй спало таке на думку, куди вона поїде? Тут її дім, і її місце тут.

Три роки тому, коли батько одружився з Елен Гейдж, Рут переїхала жити до хрещеної Фрай. Елен добре ставилася до падчерки, хотіла, щоб вони подружилися, і Рут розуміла, що ця жінка буде доброю дружиною для батька. Рут раділа з цього, насамперед тому, що стала вільною, вона вже не була єдиною в батьковому житті, і він більше не триматиме її біля себе. Елен їй подобалася, та після їхнього одруження вона не захотіла жити, з ними, бо прагнула самостійності, адже їй сповнилося вісімнадцять..

На той час хрещеній Фрай було близько дев’яноста, вона майже осліпла і ходила з ціпком. Але старенька зберегла бадьорість і мужність, вона постійно піклувалася про інших, і тому в її домі завжди було повно людей. Вона привітала Рут, як свою рідну дитину, а та, в свою чергу, поралась по господарству, варила старенькій їсти і водила її на прогулянки.

Тоді стояв червень, літо було в самому розпалі, і спини чоловіків, що косили сіно у Райдела, аж почорніли. Рут почувала себе добре, як удома, навіть коли ще не зустріла Бена.

— Куди ж мені звідси їхати, Джо?

Він поставив порожній кухоль на полицю.

— Я тобі розповідав про мушлі?

Вона кліпнула очима. Але такий уже був Джо: він вважав, що всі мають встигати за його мінливою думкою.

— Я знайшов їх на горищі у шафі. Ці мушлі привіз мій прадід з Вест-Індії та Китаю. Деякі з них мов перлові, а одна — рожева і скручена. як змія. Треба почитати про них у книжках.

Мушлі. Мушлі і камені, пташки й рослини, комахи й гриби, що ростуть на вогких лісових низинах, — про все це знає Джо.

— Мені б хотілося побачити ті краї. — Голос його став мрійливим. — От би стати моряком — де б я тільки не побував!

— А ти не сумуватимеш за цими місцями? За всім, до чого звик?

— Звичайно, сумуватиму. І через те я ще не знаю, що робитиму.