Коли читаю про теплі краї, про ліси, в яких, мов наші горобці, пурхають барвисті пташки, про непрохідні джунглі, про шторми, що клекотять біля мису Горн, мені здається… іноді… що тільки це мені й треба. — Він розплющив очі і спитав:— А як же ти, Рут? Як житимеш далі ти?
Вона похитала головою і вийшла. На площадці сходів зупинилася і постояла біля дверей кімнати, в яку не зважувалася зайти.
Була майже четверта ранку. Рут заснула лише на якусь мить, і їй одразу наснився сон Джо. Спершу обличчя дерев лякали її, але потім вона зрозуміла, що дерева взяли собі обличчя тих людей, що приходили до неї з учорашнього дня: Поттера, Еліс, Девіда Колта, священика і навіть тих, кого вона ще не бачила — Дори та Артура Брайсів, інших односельців. Здавалося, це тривало дуже довго, проте коли вона прокинулась, то тільки пробило п’яту. Рут підвелася і сиділа, поки всі ті привиддя, всі спогади відлетіли, і в голові прояснилося. Вона стежила за рухом годинникової стрілки: ось уже п’ята, пів на шосту, шоста, а коли пробило сьому, до кімнати тихо зайшов Джо.
Сьогодні четвер. Ще тільки один день, одна ніч, одна крихта дорогоцінного часу, мов крапелька води, що висить під краном, але ось-ось упаде, і її не стане.
На кухні Джо розтопив плиту і поставив на вогонь чайник. Ці звуки її заспокоювали.
Було вже по п’ятій годині. Рут умилася в кухні під краном крижаною водою, що обпікала шкіру.
Місячне світло уже поблякло, займався світанок, і все навкруги здавалося якимсь нереальним, а вона почувала себе невагомою, мов уві сні. Але висока трава, що росла понад стежкою, змочувала їй ноги, і це повертало її до дійсності.
Стежка звужувалась і звертала в буковий ліс, петляючи між деревами. Всі нічні тварини вже поховались у гнізда та нори, і коли Рут підійшла до хвіртки в огорожі навколо поля, то почула перші несміливі голоси пташок. Небо трохи проясніло, на луці та попід лісом білими клаптями лежав ранковий туман. Вона чула запах свіжої трави, яку толочила ногами, і вогкий запах туману.
В лісі стежка пішла круто вниз, і Рут ковзалася на прілому листі та мохові, хапалася за гілки й коріння. Ставало дедалі видніше, тепер уже можна було розгледіти сірі обриси дерев за кілька ярдів попереду.
Вона нічого не відчувала, не боялася, думала тільки про те, що мусить дійти туди.
Нижче в долині туман був густіший і тягся за нею, мов подертий шифоновий шарф. За буками росли дуби та в’язи, а поміж ними — кущі шипшини й інший чагарник. Попереду промайнула ласка з червоними, як намистини, очима. Ще один спуск до останньої просіки. Тут було .зовсім тихо. Вже зовсім розвиднілось, і можна було розгледіти все розмаїття лісових барв. Листя стало зеленим, земля — коричневою, сріблясті торочки лишайника відтінювали світло-зелений мох.
Аж ось і западина.
Спершу Рут не помітила тут ніяких слідів того, що сталося. Але розглянувшись довкола, побачила зрізану памолодь та купу пообламуваних гілок.
Саме дерево лежало осторонь. Коріння було наполовину вивернуте, наче зуби з ясен, і в землі зяяла вирва. Підійшовши ближче, Рут побачила, що деревина згнила, а кора суха й поточена шашелем. Проте на верхніх гілках зеленіли бруньки. Ніхто в цьому не винен, ніхто не міг знати.
Вона присіла й поклала руки на кору дерева. Кора була м’яка від моху. То ось де воно сталося. Важко було вгадати, де саме придавило Бена дерево, люди затоптали все навколо.
Рут зрозуміла, що для Бена було найкраще померти в лісі. Це його місце, він бігав тут змалечку, працював тут. Вона не хотіла б, щоб він місяцями лежав у лікарні.
Між гіллям прослизнув перший промінчик сонця, і павутиння на глодові райдужно заяскріло крапельками роси. Рут стояла навколішки, припавши обличчям до дерева, яке вбило її чоловіка. Заклякла від холоду, відчувала, що одяг промок, але не йшла звідси, бо тут вона набиралася мужності і якоїсь надії. Лежала напівпритомна, перед очима снувалися якісь видіння; щебетали пташки, а потім їй учулися уривки людської мови, так ніби хтось прийшов по неї в цей ліс.
Коли вона нарешті розплющила очі, то відчула себе набагато краще. Це місце їй подобалося, бо тут помер Бен, а Бен був добра людина. Вона знала тепер, що їй можна сюди приходити — тут вона завжди знайде спокій і ніколи не відчує ніякого страху. Бо якщо погана смерть позначає злом місце, де вона сталася, то чом добра смерть не може позначити його добром?
Минуло ще чимало часу, поки нарешті вона підвелася і спробувала .розім’яти закляклі руки та ноги.
У долині туман згортався й згортався, мов довжелезний сувій полотна. Рут знайшла з десяток грибів, зверху білих, а знизу — рожево-коричневих. Кілька з них вона поклала до кишень, а решту несла в пригорщах і так піднялася на гору й перейшла вигін. Біля хвіртки на неї чекав стурбований Джо. Вона озвалася до нього здалеку, щоб заспокоїти його. Віслюк почув її голос і заревів.