— Рут…
— Я жива-здорова.
— Гриби!
— Я назбирала їх у долині.
Він стривожено зиркнув на неї.
— Я ходила туди. В западину. Мені треба було піти.
— Розумію.
— Треба було піти туди самій.
— Тепер тобі легше?
— Так.
Тепер їй є хоч на щось опертися, і це допоможе якось пережити день. Вона боялась лише вечора і не зважувалася заглянути наперед, бо знала: найважче для неї почнеться якраз тоді, коли для інших усе вже буде позаду.
ІІІ
Коли вона звернула на Фос-Лейн і побачила будинок Брайсів, у неї знову з’явилося відчуття, ніби вона спостерігає себе збоку, здаля — з цікавістю. проте цілком спокійно.
Біля дверей юрмилися люди, але побачивши її, вони шепотілися, потім замовкали і розступалися перед нею.
На ній була коричнева спідниця й пальто, голова непокрита, бо вона не мала капелюшка, а умисне купити його задля цієї нагоди їй навіть не спало на думку. Це змінило б її, вона стала б не такою, яку знав Бен.
Біля розчинених навстіж дверей Рут спинилася. Серце калатало, і вона сплела пальці рук. Онде вони сидять. Усі в чорному, жінки в капелюшках, чоловіки — мовчазні і незвичні в своїх костюмах, із жалобними пов’язками на рукавах. Коли вона зайшла до маленької вітальні,, усі замовкли. Ніхто до неї не підійшов.
Дора Брайс сиділа на стільці біля вогню, притуливши до обличчя хустинку. В кімнаті було душно. Рут відчула, що задихається, їй захотілося втекти від цих мертвотно-блідих, наче притрушених попелом облич. Що їм до неї, що їм до Бена? Вона пригадала, як Джо розповідав їй, що в давнину люди йшли на похорон у білому, мов на свято.
— Рут…
Артур Брайс узяв її за руку, а потім якось незграбно випустив.
Твердий білий комір натер йому шию, вона почервоніла і трохи спухла. Можливо, якби не жінки, він ставився б до неї добре. Та він не суперечив ні Дорі, ні Еліс і в усьому наслідував їхній приклад.
А хто ж оті інші? Вони дивовижно схожі одне на одного. То, певно,, тітки, дядьки, двоюрідні сестри та брати Брайсів. Її родичів тут не було. Хто зиркав на неї і зразу ж відводив очі, а хто дивився безвиразним поглядом. «Вам уже, мабуть, нарозказували про мене, — подумала Рут!, — і, звичайно ж, ви всьому повірили». А де ж це Джо? Хоча б він прийшов! Ніколи в житті не почувала вона себе такою самотньою, такою далекою від людей. Вона могла покластися лише на свого гордість, на свою мужність.
— Тобі треба піти нагору.
У дверях біля сходів стояв Артур Брайс, і вона спочатку не зрозуміла. А коли збагнула, про що йдеться, то аж відсахнулася. Кімната попливла перед очима, у вухах задзвеніло.
— Ой ні, — прошепотіла вона, — ні.
Дора Брайс підвела голову.
— Ти не хочеш віддати йому останню шану? Не хочеш навіть попрощатися з ним?
— Не бійся. Я піду з тобою, дитино. — Артур Брайс засунув пальці за комір сорочки. — Він такий, як…
— Ні!
Вона побачила обличчя Еліс, згадала її вчорашні слова: «Мабуть, тобі й не хочеться плакати». Але їй несила піднятись нагору, вона нездатна дивитись на його тіло, яке ось-ось заб’ють навіки в труні. І тепер це не потрібно нікому. Рут озирнулася. Отже, вони всі ходили туди, нагору? Так, ходили. Вона уявила, як ця траурна процесія піднімається сходами, як кожен зазирає до труни. Дивиться на Бена… Як вони могли? Яке право мали всі ці люди доторкатись до Бена й дивитись на нього одразу по його смерті, тоді як вона була цього позбавлена?
Але так воно й краще. Однаково Бен не належить їм. «Коли я бачила його востаннє, він був живий, ішов стежкою на роботу, починався звичний день, і ми були щасливі, ось це я й хочу пам’ятати, на цьому не лежить маска смерті».
Дора Брайс сиділа з похиленою головою і щось говорила, але голос її уривався від сліз.
— Ми тобі приготували постіль на ніч.
— Ні, я піду додому.
— До себе? Ти хочеш перебути цю ніч там, сама-самісінька?
О господи, о господи, все починається спочатку… Їй хотілося закричати в нестямі: «Залиште, залиште мене саму!»
— Тобі годилося б побути з нами хоч цього разу. Саме сьогодні.
Чому?
— Хоча б це ти можеш для нас зробити? — озвалась Еліс, і голос її прозвучав чітко й сухо.
Але чому? Чи їм не однаково, де вона спатиме цю ніч? Що в цьому образливого, як вона повернеться ночувати додому?
Усі замовкли, бо почулися кроки чоловіків у чорному, які проминали Рут і йшли нагору.
Вона подумала: «Я ще можу піти з ними — це остання можливість». Помітила, що Артур Брайс подивився на неї очікувально.