Вона відвернулася. На вулиці стояв катафалк і стовбичила юрба цікавих, які чекали, коли винесуть тіло, щоб посунути слідом за родичами покійника до церкви.
Хтось зачинив нагорі двері, та все ж вона почула, як глухо застукотів молоток.
Катафалк рухався дуже повільно. Попереду йшло двоє чоловіків із поховального закладу, а за машиною, наче вервечка чорних мурашок, сунула похоронна процесія. Коли вийшли з Фос-Лейн, сонце пробилося крізь важкі, набряклі дощем хмари. Рут була спокійна і байдужа до Напровесні всього того. Вона йшла сама, їй ніхто не був потрібен. Трохи позаду йшов Джо — зосереджений і видимо стурбований.
Труна була із золотистого, як бджолиний мед, дерева. Але до чого тут Бен? Адже він навколо неї, іде зовсім поруч і раз у раз заспокійливо торкається її руки. Їй хотілося сказати: «Ти кудись ходив, а тепер повернувся. Куди ж ти ходив? І навіщо? Навіщо?» А може, вона збожеволіла?
Процесія спинилася перед цвинтарною брамою, за якою стояла невеличка кам’яна церква. Священик і вікарій були схожі на сорок у своєму чорно-білому вбранні, і раптом Рут пригадався день їхнього з Беном весілля. Вони прийшли сюди рано-вранці — вона була в скромній сукні із світлої вовни, без рукавичок, без капелюшка, без квітів. То було негучне весілля, — з десяток запрошених, ніякої урочистості, — потім вони одразу пішли до свого дому. Їм обом так хотілося, і обом було байдуже, що скажуть люди про таке раптове і скромне весілля. Дорі Брайс не залишалося нічого, як змиритись, але вона вважала, що в усьому винна Рут, що вона підбурила проти неї сина.
Забамкав дзвін, і всі несвідомо підлагодили під нього ходу.
Здавалося, усе в світі сповільнилось і її дихання та биття серця, і хода священиків та носіїв. Незабаром вони зупиняться. Все незабаром зупиниться.
І справді, на якусь мить час зупинився: чоловіки поставили труну й одійшли, усі посідали, а священики чекали, коли перестане бамкати дзвін. У церкві було повно людей. Дзвін замовк. Запала мертва тиша.
Рут сиділа з Джо на передній лаві, і нікого не могла бачити — тільки чула схлипування, покашлювання та човгання ніг. Джо сидів нерухомо.
Рут ясно й виразно чула слова священика, та нічого не розуміла, ніби він промовляв чужою мовою. Всі її чуття загострилися, здавалося, що кожний предмет має чіткі обриси, вуха її вловлювали кожен окремий подих.
Аж раптом, так само несподівано, як годі, коли вона поверталася додому з Тефтона, усе навколо змінилося — ніби освітилося зсередини.
Засяяли і кам’яні церковні стіни, і темне дерево кафедри, і білі та жовті квіти на труні, і вітражі, і люди, і оздоби — і все це злилося в один прекрасний образ. Знов її охопило почуття гармонії, вона збагнула сутність життя і, нарешті, почула слова, які зрозуміла.
«І тоді я побачив нове небо і нову землю, бо першого неба і першої землі не стало і не стало моря. І побачив я святе місто — новий Єрусалим, що сходив з неба, від бога, як наречена, прикрашена для свого обранця, і я почув величний голос, що промовляв з трону: «Глянь, ось житло бога поміж людей. Він буде жити з ними. І вони будуть його людьми. І сам бог буде з ними. І він витре кожну сльозу з їхніх очей, і не буде більше смерті, і не буде ні суму, ні плачу, ні горя, бо все, що було раніше, минуло»…
Рут стояла перед церквою, розпущені темно-руді коси спадали їй на плечі. Вони уже пережили з Беном це одкровення, і тому вона почувала себе далеко-далеко від цих людей. А Бен був тут, був поруч з нею.
Їй аж у голові запаморочилось, але не від розпачу, а від радості, бо ж кохання виявилося сильнішим за смерть.
Вітер обдував обличчя, ворушив квіти на труні й розгойдував верхів’я тополь за церквою. У небі швидко-швидко мчали темні дощові хмари.
Коли перші грудки землі впали на світле віко труни, Рут подумала: «Якщо зараз стану навколішки і вимолю в бога, щоб труна відкрилася, — вона виявиться порожня». Рут не розуміла, як ці чорні круки, що стояли біля могили, могли вірити, що Бен помер. Вони поглядали на неї і, мабуть, думали, що вона досі не усвідомила того, що сталося, або не плаче через свою гордість. А чого їй плакати? Хіба є на це якісь причини?
Від сліз обличчя їхні здавалися неживими, розпухлими, і Рут хотілося закричати їм: «Це ж ви мерці! Ви!» Бо вона не бачила в них нічого живого — того життя, яке проявляється в мерехтливих барвах трави та квітів, у божественному подихові вітру, в пульсуванні крові її тіла.
Хтось торкнувся її. Джо. Люди вже розходились. Усе скінчилося.
Рут подивилася на темно-іржаву землю, складену двома горбочками обабіч відкритої могили.