— Рут…
Джо плакав, під очима в нього залягли темні синці. Рут стисла його тремтячу руку, і вони вийшли з цвинтаря.
Люди затримувались і, можливо, хотіли заговорити з нею, висловити їй своє співчуття та, поглянувши на неї, мовчки відступали.
Дора Брайс ішла непевною ходою, спершись на чоловіка. Еліс підтримувала її з другого боку. Отож люди з’юрмились коло неї, бо знали, як триматися з жінкою, що зомліває і голосить, тобто поводиться як належить, як велить звичай.
Знову всі зібрались у вітальні. Тепер, коли труни в домі не стало, вони почули себе вільніше у своєму незвичному вбранні, жваво загомоніли.
Рут бачила, як їхні руки тягнуться по бутерброди та тістечка, розмішують цукор у найкращих, які були в домі, порцелянових чашках.
Джо сидів біля неї мовчки, і незабаром вони перестали умовляти її їсти та пити і вже не звертали на неї уваги, відчуваючи чи то ніяковість, чи то недовіру.
Насувався вечір, та ніхто не збирався йти, їхні голоси звучали то гучніше, то тихше і нагадували дзижчання докучливих мух.
Рут знов відчула себе страшенно втомленою, руки й ноги задерев’яніли, у неї не було вже ні сили, ні бажання іти додому. Повіки розпухли й злипалися. Вона не могла й поворухнутися. Якби вже ніколи не поворухнутися.
Кімната спорожніла. Усі вже пішли. На столі були безладно розкидані тарілки, ложки, серветки. Рут отямилася від тиші й покірно пішла за Еліс нагору, у приготовлену для неї спальню. Це була крихітна комірчина, чиста й холодна, з голими стінами. Простирадла на ліжку були натягнуті, мов бинти. Знаючи, що не засне, Рут не стала розбирати постіль, не роздягалася, а лише скинула черевики й панчохи.
Вони змусили її взяти участь у дивному ритуалі, який самі собі вигадали, а в неї не було сил опиратися. Рут не уявляла, яка користь із того, що вона проведе цю єдину ніч у домі батьків свого померлого чоловіка, який обов’язок вона цим виконає. Не варто й намагатися зрозуміти. Голова боліла від утоми та переживань, яких було так багато за останні чотири дні.
Ніхто не прийшов до неї, та їй і не потрібно було ніяких виявів нещирої приязні. Проте, лежачи на вузькому й високому ліжку і чуючи, як у домі весь час ходять люди, вона раптом відчула бажання, щоб хтось озвався до неї.
Увечері вона чула голосіння Дори Брайс, яке долинало до неї так виразно, наче й стін у домі не було. Рут відчувала сором за жінку, що може так поводитись, але й за себе, бо вона так не могла.
Голосіння то посилювалось, то стихало, переходило в здавлене схлипування і тоді чути було заспокійливе бурмотіння Артура Брайса.
Хтось ходив сходами —то вгору, то вниз. Еліс була з матір’ю і теж плакала. Тіло Рут немов задубіло. Яка нескінченна ніч у неї попереду!
Надворі пронизливо завивав вітер.
Один раз вона встала з ліжка, підійшла до вікна і побачила свинцево-сірі хмари, що бігли, знов і знов затуляючи повний місяць, і в пам’яті ожили слова однієї балади про смерть: І посадили яблуню
Над головою в нього.
Ох-хо-хо! Ох-хо-хо!
Над головою в нього!
Стихло голосіння Дори Брайс, і будинок оповила тиша. Тепер і Рут могла поплакати. Але ні, не тут. Гордість стримувала її від сліз, вона і зараз не покаже їм, не дасть почути, що у неї в душі.
Просто не вірилося, що Бен народився в такій сім’ї, виріс серед таких людей. І Джо. Джо також був чужий у цьому домі. Лише Еліс була схожа на батьків, лише вона успадкувала їхню обмеженість і безсердечність.
Бен привів її в дім на Фос-Лейн через тиждень після їхнього знайомства. Бо навіть за такий короткий час обоє вони зрозуміли: їм судилося жити разом, це так само неминуче, як і те, що дерева ростимуть вічно. Тієї неділі пополудні він зайшов по неї до хрещеної Фрай.
Рут непокоїлася, чи добре вона вбрана, — то їй здавалося, що надто офіційно, то, навпаки, що легковажно, надто яскраво. Бен тоді засміявся: «Таж вони знайомитимуться з тобою, а не з твоїм убранням!» Але він мав би знати, що це неправда, що насамперед вони роздивляться її сукню, її зачіску, черевики, браслет, роздивляться на ній кожну дрібничку і по цьому її оцінюватимуть. А їй же хотілося подружити з ними, стати для них рідною.
Тепер уже Рут знала, що їм було байдуже і до її вигляду, і до поведінки, і до вбрання — вони наперед незлюбили її. Будь-яка дівчина, що спробувала б відібрати в них Бена, не мала жодного шансу сподобатись їм.
Вона згадала про це сьогодні, бо й сьогодні було так само, як і тоді.
Вони сиділи у вітальні на краєчках незручних стільців і пили з найкращих порцелянових чашок чай, а Рут не могла ні думати, ні розмовляти з ними, а тому мовчала, і вони витлумачили це як гордість. На все життя затаврували її цим словом. Вона пам’ятала, як вони дивились тоді на неї, а Бен теж замовк, не знаючи, як їй допомогти, і тільки Джо був сам собою, розповідав про одну місцину в лісі, де багато малини.