«Тепер я вже ніколи не прийду в цей дім, — подумала Рут. — Мене не поєднує з ними ні любов, ні приязнь, ні сердечність, та й вони будуть раді з цього. Мене для них просто не стане, як не стало Бена.
Навіть більшою мірою, бо про Бена вони завжди зберігатимуть спогад, як зберігають старі листи. Дора Брайс згадуватиме, яким був її Бен, коли ще не одружився зі мною, вона втішатиметься своїм горем до скону, а про мене легко забуде».
Рут стало так гірко, аж вона злякалася.
Ніч тривала. Рут лічила удари свого серця, прислухалась до вітру і знала, що ніхто й ніщо її не заспокоїть.
Ох, Бене, ти помер,
В труну тебе поклали.
Ох-хо-хо! Ох-хо-хо!
В труну тебе поклали!
Вона пролежала без сну в цій холодній кімнаті сотні років — отже, скоро світатиме. Рут натягла панчохи, взяла черевики і зійшла вниз, намагаючись ступати якомога тихше, щоб нікого не розбудити. Вони не прокинулись. У кухні Рут побачила, що вже за десять хвилин п’ята, але небо було все ще темне. Віяв холодний вітер, десь у провулку грюкнула хвіртка.
На кухонному столі лежав пакунок, обгорнутий цупким папером.
Учора ввечері Еліс показала на нього і мовила: «Ти можеш забрати не собі. Тепер воно твоє». Рут була надто змучена, щоб збагнути, про що мова. Тепер вона вирішила взяти пакунок, може, в ньому якісь речі Бена, що їх він не забрав до себе, і вони хочуть позбутися їх.
Якусь мить вона вагалася. Може, слід написати записку, вибачитися? Але ж вони однаково нічому не повірять. І що це змінить? У цьому домі їй важко дихати. Вона хотіла якомога скоріше забути про нього, забути, що колись тут була.
Рут узяла пакунок, відчинила двері, і холодний вітер ударив їй в обличчя. Вулиця виблискувала темним льодом. І Рут побігла. Було ще темно, коси розсипались у неї по плечах і маяли, наче прапор, вона ковзала на слизькій дорозі, спотикалась і ледь не падала через кожні три кроки, але нічого не помічала і думала тільки про те, щоб скоріше втекти звідси до себе, додому. Рут здавалося, що свіжий вітер, задуваючи їй в обличчя, очищає її від усього вчорашнього. Та вибігши за село, вона сповільнила ходу й зупинилася. У вухах дзвеніло, в голові паморочилось, і вона хапала ротом повітря.
Небо вже зажевріло, коли Рут неквапно стала підніматися схилом до вигону. Тут усе їй було знайоме, але здавалося якимось неживим, немов поверхня місяця. Відчуття радості, гармонії, внутрішнього осяяння, що охопило її вчора, згасло і, мабуть, уже не повернеться…
Та ось у тьмяному сяйві світанку вона побачила свій дім, і вигін, і верхів’я дерев. Це її світ — і в ньому їй доведеться жити. Тут вона може робити що хоче — жити або померти. Терпіти, зціпивши зуби, й мовчати.
Несподівано вітер стих. Рут відчинила двері чорного ходу. Тиша вихлюпнула з буднику й затопила її. Вона знала, що має робити. Зараз же, не зволікаючи. Вона підійшла до сходів і почала підніматися нагору.
Напровесні їй здалося, що вона вперше у цій кімнаті. Було дуже холодно. Так ніби кілька років тут ніхто не жив. Рут відчинила дверцята шафи, висунула шухляду комода, заглянула в буфет, роздивлялась на все, що там було, взяла Бенів гребінець і провела ним по обличчю. Вона нічого не почувала. Анічогісінько. Невже оце й усе? Невже їй довіку судилося тепер жити у цій мертвій тиші — не відчуваючи ні горя, ні любові, ні страху? Так-таки нічого? Невже?..
Вона скинула пальто і поклала на стілець. А тоді, певна, що тепер нічого не може статися, знічев’я розгорнула принесений пакунок.
Цього слід було чекати, і все ж таки Рут завмерла від несподіванки. В пакунку була одежа, в якій Бена спіткала смерть. Рут дістала звідти синю сорочку, потім темний вовняний светр, вельветові штани і теплі шкарпетки. Вона розгладжувала кожну одежину і прагнула відчути в цій тканині запах чоловікового тіла. Та марно. Вона вже потім зрозуміла, що всю цю одіж випрано й випрасувано…
Вона занурила обличчя в цю купу одягу. Горе її нарешті вирвалося назовні й заполонило її, бо ж вони навіть і це забрали від неї, навіть кров його змили. Тільки тепер вона цілком, до кіпця усвідомила, що Бен помер, покинув її і не залишив по собі нічого, анічогісінько.
IV
Смерть Бена Брайса стала ніби каменем, кинутим у тиху воду, каменем, який зчинив вир, і Рут затягло в саму його середину. А хвилі розкотилися по всьому селу і навіть вийшли за його межі. Люди якось змінилися, так ніби пережили війну, або землетрус, або пожежу.
Приголомшені були навіть ті, хто не раз дивився смерті у вічі.