Почувши її ходу, віслюк заревів знову, і вона, вже заспокоївшись, тихенько озвалася до нього. Навіщо Бен купив віслюка? Коли він привів його і додому з м’якою мотузкою на вкритій виразками шиї, то сказав, що це подарунок для неї, та й для нього також — «аби щось живе було поряд».
І Бен натрапив на віслюка за Довгим гаєм. Тварина з великим хомутом на шиї була прив’язана до дерева на узбіччі дороги. Лудильник, якому віслюк належав, з радістю погодився продати його за фунт стерлінгів, узявши на додачу сир, варені яйця та пиво, що знайшлися у Бена в торбі.
Того дня віслюк дивився на і них якимись застиглими очима; його брудно-сіра шерсть позлипалась від струпів. Він побрів стежкою на луку, потім зупинився і так стояв, не вірячи у своє визволення від хомута, а можливо, він і боявся цієї волі, боявся, що навколо нього стільки паші.
Днями стояв він, притулившись до огорожі, і не доторкався ні до сіна, ні до трави, що їх йому приносила Рут.
Минуло кілька днів, перш ніж він нахилив голову до відра і то лише тоді, коли Рут зникла з його очей, зайшовши до будинку.
Щоб подолати цей страх, потрібні були тижні, тижні витримки й ласки, протягом яких Рут спускалася стежкою на луку, лагідно говорила до віслюка і навіть легенько торкалась його шолудивої, зраненої шиї. Спочатку вони ніяк не називали його. Бен виходив у садок і просто гукав: «Гей, ослику!» або: «Хлопче!». Джо перший назвав його Валаамом. Він приніс біблію і знайшов там оповідь про Валаамову ослицю, яка побачила ангела і заговорила до нього людським голосом. Але ж, заперечив Бен, Валаамом звали Чоловіка, а не його ослицю. Але тут майже всі вони водночас глянули на луку і побачили віслюка — голова у нього була задерта, вуха нашорошені, він уже зважився трохи відійти від огорожі й починав досліджувати навколишній світ, — тоді всім одразу здалося, що Валаам —єдине можливе для нього ім’я. Щоправда, Дора Брайс, почувши, як назвали віслюка, взяла їх на глузи, а чоловік її заявив, що це блюзнірство, проте Рут не здивувалася, бо вона вже звикла до цього всього і з самого початку змирилася з тим, що вони не люблять її і ніколи не простять їй одруження з Беном. Джо одразу ж запевнив, що це його ідея — назвати так віслюка. Джо — хлопець чесний і палкий, коли треба стати па захист Рут. Джо — наймолодший і найрозумніший у їхній родині.
А втім, байдуже… Все віднині для неї байдуже.
Протягом цих місяців, що минули по весні, в неї не раз виникало бажання відпустити або продати віслюка. Після Бенової смерті вона не звертала на нього ніякої уваги, лише бездумно дивилася, як він пасеться на луці. Так само, без усякої цікавості дивилася вона й на все інше. Віслюк сумував за нею, йому не вистачало уваги, до якої він уже звик у своєму новому житті. Бували дні, коли він підходив уранці до огорожі й пильно дивився на будинок, підводив голову і ревів.
Коли до неї забігав Джо, — а це траплялося майже щодня, — він ішов на луку, доливав віслюкові води у відро, розмовляв з ним. Тож віслюк не почував себе самотнім і нікому не потрібним, як Рут.
І от тепер, почувши в темряві його рев, вона знову подумала: «А чи варто його тримати? Навіщо він мені?» Проте чудово знала навіщо: бо це її віслюк, бо купив його Бен, бо ця тварина — частка їхнього минулого. А їй уже не хотілося, як раніше, позбутися всього, що нагадувало б про минуле. Та й любила вона свого віслюка, любила дивитися на нього — сірого, недоладного, ще й з кривими ногами, — так само любила вона дивитися й на курей. Їй було б прикро бачити луку спустілою.
Яблуні в саду стояли так густо, і стежка між ними була така вузенька, що ввечері вона завжди простягала перед собою руку і, як сліпа, намацувала дорогу під навислим гіллям. Простягти руку тепер, вона спіткнулася і ступила із зарослої травою стежки на м’яку землю, мало не впавши на стовбур дерева. Вона не забилася. Випросталась і провела долонями по корі. Кора була шорстка, порепана і дуже холодна. Бен хотів вирубати ці яблуні, надто вони були старі й занедбані. Старий Слай, що був власником цього будинку років п’ятдесят тому, ніколи не підрізав їх, отож тепер на кожному дереві родило лише по кілька твердих, гірких і дрібних яблучок, що росли на самому вершечку. Зрубаємо, казав Бен, і будуть у нас дрова на кілька років — адже яблуні добре горять, та й попіл від них м’який і чистий. Потім він збирався посадити молодняк, ще яблунь та груш і айву, а поки вони підростуть, з будинку відкриватиметься гарний краєвид на луку та буковий ліс за нею.