Потрясіння й горе зблизили людей, і вони стали розуміти одне одного з півслова, а то й зовсім не озиваючись. Ніхто не пам’ятав, щоб чиясь смерть так сильно його вразила. Нещасливі випадки траплялися не раз, життя є життя — то дитину вб’є, то старого діда, то якусь тварину, і свіжі могили з’являлися на цвинтарі нерідко, смуток був не в новину. Чому ж такою непоправною втратою здалася людям смерть Бена Брайса?..
Поттер сидів у своєму будиночку і міркував, що пора висаджувати першу розсаду в парнику. Та він не робив нічого. Лише сидів, тримаючи в руці надкушену скибку хліба з сиром, і згадував. А Тіл, його собака, відчував, що з хазяїном коїться щось не те, і не хотів дрімати біля вогню. Він то гасав по будинку, то терся мордою об ноги хазяїна.
Поттер знав, що таке смерть. Він бачив, як його брат, заходячись кашлем, помирав від невиліковної затяжної хвороби легенів; він сидів біля смертельної постелі своїх батька й матері, проводжаючи їх з останню дорогу. Та це була природна смерть, з якою людина може змиритися, йому б і не хотілося, щоб вони й далі жили, страждаючи, слабнучи з кожним роком і тілом, і розумом. А тут зовсім інше. Він просто не йняв віри, що Бен Брайс помер. Бен — такий веселий і спокійний, такий залюблений у життя. Ті, хто знав Бена, відчували, який він життєрадісний, який добрий, хоча святим його аж ніяк не можна було назвати. Працювати з ним бувало нелегко, іноді він заглиблювався в себе, і ніхто не знав, про що він думає. А траплялося, викладав усе, що а нього на думці, — і це завжди було недалеко від істини.
Та не тільки обставини того, нещасливого випадку не міг забути Поттер, не тільки тріск, коли падало дерево, і мертву тишу, що настала одразу по тому. Найдужче запам’яталося йому те почуття, яке охопило його, коли він нахилився над Беном і переконався, що хлопець уже неживий. У ту мить, йому відкрилася якась глибока-глибока істина, і та істина змінила його. Стоячи навколішки на сирій землі біля нерухомого тіла, він відчув себе віч-на-віч зі смертю і зрозумів, що це добре. Якщо він коли й сумнівався в безсмерті душі, то тепер усі ті сумніви зникли, його охопив благоговійний страх, і здавалося, що не тільки він, а й весь ліс занімів, споглядаючи це велике таїнство — розставання душі з тілом. А коли Поттер узяв Бена Брайса за руку, відчув на дотик кістку і волосся на шкірі, то його наче вдарило електричним струмом, він відчув якийсь, імпульс, значення якого так і не збагнув. Це відчуття не полишало його й тепер.
Під час похоронної відправи віна стояв біля самих дверей церкви і знову відчув те саме, хоча тоді в лісі смерть приголомшила його куди більше.
Поттер похитав головою. Він наче опинився потойбіч якихось дверей, і тепер намагався звикнути до незнайомого світу, до свого нового «я».
Він жив одинаком ось уже тридцять років і звик до цього; він був не з тих, хто думає. А тепер тільки те й робив, що думав.
Собака обнюхав щілину під дверима, потім підбіг до Поттера і тихенько заскавулів. Хазяїн підвівся, і вони вийшли вдвох із дому. Вечір був вологий і сірий. Вони спустилися до букового лісу, потім піднялися на гору і спустилися 3 протилежного боку. Все навколо ніби завмерло й посіріло, небо було вкрите хмарами.
Поттеровї здавалося, що і для нього, і для інших людей з їхнього села світ перевернувся і треба з цим змиритися, бо назад вороття немає.
Вони блукали, аж поки споночіло, а повертаючись, Поттер побачив, що вікно в Рут Брайс світиться, і зупинився. Йому було шкода її, але він знав, що не може зайти до неї. Рут не схоче його бачити, бо він носить на собі тавро смерті, яка забрала її чоловіка. Що станеться з цією жінкою? Поттерові аж страшно зробилося, коли він про це подумав. т Будинок на Фос-Лейн мав такий вигляд, ніби в усі кімнати набився вогкий туман і застряв там назавжди. З ранку до ночі, з ночі до ранку чулося голосіння Дори Брайс. Вона то лежала в ліжку, то, зіщулившись, сиділа біля вогню. Очі її розпухли від плачу, а губи були солоні від сліз. Говорила вона тільки сама до себе, повторюючи одне й те саме:
— І чому це горе спіткало мене, а не когось іншого? У чому я завинила? Хіба Бен хоч раз когось скривдив? Як же я тепер житиму,, як я житиму? Та невже ж він помер?
Зрештою це почало дратувати усіх довкола, і вони перестали втішати її. Артур Брайс, здоровий чолов’яга з покаліченою рукою й плечем, безпорадно мовчав, глибоко ховаючи в душі своє горе. Джо тікав, у гори або в ліс і блукав там самотою, а потім ішов до Рут — допомогти їй, розрадити її і самому знайти розраду. Еліс увірвався терпець — Напровесні і вона нарешті зрозуміла, як ненавидить цей дім. Їй захотілось утекти звідти, вона задихалась у тій нестерпній атмосфері, яку створювала навколо себе мати. Але Еліс не знала, куди подітися, чим зайнятися.