Якось увечері вона раптом схопилась на ноги, підійшла до матері і смикнула її за руку. Дора Брайс то нахилялась, то випростувалась, наче їй щось боліло всередині.
— Перестань! Чуєш, мамо, зараз же перестань. Гадаєш, нам легко зносити твої сльози та голосіння? А ми хіба не страждаємо — та яка користь з твого плачу? Навіщо це?
Мати звела очі на дочку і побачила, що обличчя в тієї зле, горде й безжальне.
— Чи це щось змінить? Чи слізьми воскресиш Бена? Де твоя гордість, де твоя гідність?
Дочку обурювало не тільки те, що мати день і ніч скиглить, а й те, що вона занедбала себе — не вмивалася, не розчісувалась, не змінювала одежі, а весь клопіт по дому й господарству переклала на Еліс і на Джо.
— Ну яка з цього користь?
Дора Брайс нічого не відповіла, тільки ближче підсунулась до вогню і замкнулась у своєму горі та обуренні. Їй думалось: «Ось і моя дочка проти мене — що ж мені лишилося? Чоловік, від якого ніякої допомоги, чоловік, не придатний ні на що, і дитина, яка вже почуває себе в цьому домі чужою. Що ж лишилося мені на світі?» І вона знову подумала про свого первістка, про свого Бена, і в своїй уяві наділила його всіма можливими чеснотами. Тільки він любив її по-справжньому, піклувався про неї і розумів її, як ніхто інший. Тільки він…
Вона знову затремтіла від ридань і навіть не помітила, як Еліс вийшла з дому. Всі покинули її, всім було гидко й несила далі терпіти її квиління. «Нічого я не спізнала в житті, — подумала Дора Брайс, — ні радості, ні успіху, ні щастя. Життя ошукало, одурило мене».
Синова смерть тільки нагадала їй, що вона могла б мати, чого могла б досягти. Тому вона й страждала, бо тепер у неї не лишилося вже ніяких ілюзій.
Священик Томас Ратмен схилився над ліжечком, де спала його донька, замилувався ніжного темно-рожевою шкірою на повіках і знову відчув той самий подив — невже справді це його плоть і кров? Та він був стурбований, не міг забути, як Рут Брайс утекла нагору, коли він прийшов, не міг забути виразу її обличчя на похороні.
Він подумав, що треба, мабуть, ще раз піти до неї, спробувати її втішити, і хоча він був сумлінним священиком, але думав так з почуття любові, а не обов’язку, бо прийшов сюди, щоб любити всіх цих людей.
Його донька, Айсобел, поворухнулася, перевернулася на другий бік і щось забелькотіла уві сні, а він знову подумав про те дерево, про ту наглу, несподівану смерть. Він боявся за свою доньку, хотів, щоб ніяке лихо не спіткало її в цьому світі, проте знав, що це неможливо, нереально, що вона мусить рости і страждати, і тільки тоді зможе стати людиною.
Бен Брайс не лишив по собі дитини, що могла б хоч якось утішити дружину. Чи шкодує вона за цим? І знову він подумав, що треба піти до неї, хоч уже й пізно. Тим паче, що сьогодні вранці він почув, як хтось у селі сказав: «Вона накладе на себе руки, вона цього не переживе, ось побачите».
Згадавши про це, Томас Ратмен одразу ж помолився за Рут, щоб їй стало мужності здолати гріховну спокусу.
Ще коли він був хлопчиком, батьків друг, теж священик, повісився на бантині у хліві через рік по смерті дружини. Цілий рік боровся він з горем, самотністю та спокусою і не здужав перемогти, піддався, збожеволів від усього цього.
Тієї ж ночі Томасів батько прокинувся від страшного кошмару.
Його товариш волав про допомогу, і треба було б тоді негайно піти до нього. Але стояла зима, лежав глибокий сніг, а жив той друг від них аж за сім миль. Батько стояв у себе в спальні і прислухався до голосу розуму, який нашіптував йому, що сон це лише сон, а ніяке не пророцтво, що страх зародився в темних глибинах його власної душі. Томасів батько був людиною розважливою і вченою, та йому бракувало уяви, і він не надавав ваги ні своїм, ні чужим підсвідомим чуттям.
Отож він знову ліг у ліжко і міцно заснув.
Наступного ранку хтось прийшов до нього, долаючи глибокі замети, і розповів йому про самогубство приятеля. Той наклав на себе руки десь опівночі. Усе своє подальше життя Томасів батько не переставав мучитися докорами сумління, просив прощення в бога і в небіжчика, за те, що не відповів на волання про допомогу. Після тієї страшної події він аж постарів, і син його теж запам’ятав це на все життя — тож і тепер невпинно думав про Рут Брайс, знову й знову молився за неї, і, мабуть, негайно пішов би туди, якби не прокинулась і не заплакала дитина.
Райдел сидів у себе в конторі, розпалював люльку, що раз у раз гасла, переглядав якісь папери, та ніяк не міг зосередитись, бо все думав, скільки грошей запропонувати Рут Брайс, і не знав, чи вона їх візьме. Нещасливий випадок стався у його лісі, отже, й він винний, хоча і Поттер, і управитель Хейкес не погоджувалися з цим. Вони всі разом ходили подивитися на той в’яз, і Райдел сам бачив, що цьому годі було запобігти. Але ночами він не міг заснути — його мучило почуття провини. А ще він думав про марність свого життя і життя взагалі.