Бен Брайс працював на нього, починаючи з п’ятнадцяти років, — і навіть раніше, літніми вечорами та на канікули. Цей хлопець любив роботу, на нього можна було покластися. Але річ не тільки в цьому — адже багато хто з чоловіків працював добре. То був Бен Брайс.
Райдел не раз приходив поговорити з ним — то про дерева, то про погоду, то про шкідників, про будь-що, він любив спостерігати, як працює юнак, бо той так і променився впевненістю й життєрадісністю, а саме цього й бракувало самому Райделові. Часом Бен Брайс бував і мовчазним, він міг замкнутися в собі або відповідати на запитання коротко й різко. Але ніколи не здавався він розчарованим або розгубленим.
Натоптуючи в люльку тютюн і знову розпалюючи її, Райдел думав про те, який він уже старий, хоч йому й шістдесяти не було. Здавалося, кров уже не біжить в його жилах, і життя не жевріє в ньому. Тіло його всихало, волосся випадало і ніякої мети, ніякої надії попереду. Він був багатий, його шанували, і список найманих робітників у його синій розрахунковій книзі був довгий, та це все не мало ніякої ваги. Коли він стояв у церкві на похороні Бена Брайса, то тільки й думав, яке безглузде людське життя, а його життя й поготів.
Люлька погасла знову. В роті лишився гіркуватий присмак тютюну. Скільки ж усе-таки грошей дати Рут Брайс?.. У Райдела не було бажання ані працювати, ані повертатися додому, де на нього чекала дружина, яка давно вже не любить його.
Він вийшов і, спершись па ворота, окинув поглядом свої землі. Він віддав би їх усі — аби тільки скинути з себе тягар провини, адже це його дерево убило Бена Брайса, а багатство однаково не дає йому ніякої радості.
Ніхто не знав, як довідався про Бенову смерть старий Муні, як дійшли чутки до його хатини, що стояла за шість миль від села. А може, він почув про це, блукаючи, як завжди, околицею. Проте нікому й па думку не спало, що ця новина його теж, по-своєму, вразила.
Раніше його оселя правила за притулок для пастухів, де вони могли переночувати, коли котилися вівці, чи сховатися від негоди. Хижка була складена з каменю й оббита старою іржавою бляхою, дах перекосився і протікав у кутку, тож усередині завжди пахло вогкістю і нерідко на підлозі стояла калюжа. Та Муні не мерз і ніколи не хворів.
Була в нього грубка, в якій він топив дровами, хмизом або торфом, але дим частіше валував прямо в халупу, і стіни були чорні від сажі.
Почувши про смерть Бена Бранса, Муні повернувся до своєї смердючої хижки — йому хотілося обміркувати це на самоті. Він знав усіх цих хлопців тільки на ім’я і ніколи з жодним не розмовляв. Але Бена Брайса, так само як і його молодшого брата, Муні відрізняв від решти. Вони обидва завжди казали правду.
В кутку сидів приручений ворон з підбитим крилом, не ворон, а якесь опудало. Муні годував його крихтами хліба й зерном і думав про смерть. Одні вважають, що смерть — це випадок, лиха доля, інші — що вона приходить забирати слабких, яким уже немає місця на цьому світі. Але Муні думав не так, він вважав, що коли людина готова до смерті, не боїться її, то нехай костомаха краще забере її зразу, поки людина ще не забруднилася Злом, яке панує в світі.
— Я готовий, — промовив він, а птах тим часом дзьобав його в долоню. — Я вже давно готовий.
Так само був готовий і Бен Брайс. У його погляді світилася спокійна рішучість людини, яка пізнала себе і пізнала світ, а отже, й готова покинути його.
Ось так міркував Муні, варячи у великій бляшанці куріпку, яку він нишком підбив біля живоплоту, що відмежовував володіння Райдела.
Він не раз обіцяв собі коли-небудь записати все це, але тепер збагнув, що це не потрібно. Цими думками він жив, а для інших вони надто складні й глибокі. Його роздуми давали йому втіху— і цього досить.
Він жив у собі, як у чотирьох стінах своєї халупи, і не хотів, щоб хтось потривожив його іззовні.
І ось тепер — ця незвичайна смерть.
Ворон настовбурчив пір’я, а потім знову заспокоївся, заплющив очі. Споночіло, і тільки в грубці ще жеврів вогонь.
Розтривожені смертю Бена Брайса, люди ще довго не могли заспокоїтись. Хто ходив замислений і смутний, а хто — як Дора Брайс — тужив і плакав за небіжчиком. Та, мабуть, найчутливіше сприйняли цю подію діти, ніби відчувши, яке непевне людське життя. Отож по всій околиці люди бачили погані сни, мучилися від страху і тривоги.