З дощами й вітром минув перший тиждень березня. Настав великий піст, але весни того року могло й не бути.
V
Вона подумала: «Скільки ж я можу плакати — адже очі не бездонна криниця». А сама безсило лежала в ліжку і то розпачливо ридала, то тихенько скімлила — а сльози лилися й лилися. Потім ішла обмити мокре й розпухле обличчя холодною водою. У дзеркало вже більше не дивилася. Вона змарніла від плачу, і Бен соромився б її. Їй не раз вчувався Бенів голос, він заспокоював її, просив, щоб вона не плакала: «Не тужи за мною. Чого ти плачеш? Чого? Зі мною все гаразд. Ніщо більше не завдасть мені болю».
Це розсердило її, і вона виказала йому всю правду, що плаче вона не за ним, а за собою, за своїм змарнованим життям. Невже він не розуміє? «Нащо ти покинув мене саму? — дорікала Бенові Рут. — Ти маєш тепер усе, а я нічогісінько. То дай же мені змогу хоча б наплакатись».
Минали дні, минали ночі, іноді заходив Джо, та Рут було байдуже, чи бачить він її сльози, чи чує її плач…
Проте щовечора, хоч як погано себе почувала, вона йшла садовити курей на сідало — жодного разу не пропустила.
Іноді прокидалася вночі, задубівши з холоду, й не могла навіть поворухнутися, натягти на себе ковдру або. спуститися вниз і погрітися біля вогню, який завжди розпалював Джо. Часом її мучила спрага, і вона підводилася, брала білий глек і пила, пила, але спрага все не вгамовувалася. Їсти вона майже не їла, лише коли-не-коли надкусить яблуко, морквину або скибочку сиру.
Засинала вона лиш на якусь часинку, коли вдень, а коли вночі, і їй часто снилися злісно перекошені обличчя дерев із сну Джо. Та все ж їй здавалося, що це минеться, треба тільки перетерпіти, і горе, мов темний тунель, колись скінчиться, і по той бік його вона знову зустрінеться з Беном. «Смерть, по суті, те саме, що й народження», — думала Рут. Їй хотілося усе ділити з Беном порівну, а сталося так, що смерть він зустрів сам. «Я мала б бути з ним, — повторювала Рут подумки, — і тоді, коли впало дерево, і тоді, коли він помер, — а я зрадила його, полишила на самого себе».
Проте було два дні, коли вона не плакала.
Першого разу в домі був Джо. Він порався в кухні, а вона лежала нагорі в ліжку, виснажена горем, виплакавши всі сльози. Сама не помітила, як заснула, і тоді їй приснився Бен. Він був у цій же кімнаті, але не показувався на очі, стояв десь позаду. Рут відчувала: він не хоче, щоб вона озиралася, але то був справжній Бен — живий і здоровий.
Якийсь час у сні більше нічого не відбувалося. А потім Бен сказав: «Я завжди тобі допомагатиму». — «Гаразд». — «Хоч би де ти була, я завжди допоможу тобі. Чуєш, Рут?» — «Чую…» Напровесні Почувши своє ім’я, вона прокинулась і тихо лежала в ліжку. Надворі вечоріло, йшов дощ, небо було сіре й похмуре. Та Рут цього не бачила. Усе навколо променилося світлом, тим самим, яке змінило весь краєвид напередодні Бенової смерті та в день похорону. Світилися і збляклі штори на вікнах, і стілець біля ліжка, і шафа з темного дуба, і дзеркало, і стеля. І сама Рут, здавалося, випромінювала те світло.
Випроставши руку, вона бачила кожну жилку, кожен суглоб, ніби все це було щойно створено з чогось гарнішого, ніж тіло й кості. Вона заплющила очі, а тоді знову розплющила їх, та нічого не змінилося. Хіба що небо надворі потемнішало, а сяйво в кімнаті стало ще яскравіше.
Рут лежала й купалася в ньому, мов у весняних водах, і відчувала, як заспокоюється, спочиває. Вона вже не плакала — то було колись давно, не тут, не з нею.
Їй пригадалися почуті в церкві слова, і вона промовила їх уголос: «І він витре кожну сльозу з їхніх очей, і не буде більше смерті, і не буде ні суму, ні плачу, ні горя, бо все, що було раніше, минуло».
Тепер, як і тоді в церкві, ці слова проникли їй у саму душу, з очей її бризнули сльози, та це були сльози вдячності, а не полегкості.
Джо обережно постукав у двері, а коли вона відповіла, увійшов і зупинився неподалік од ліжка.
— Джо?
Стало темно. Сон і сяйво згасали.
— Що то було?
Рут почула власний голос, і він звучав, як завжди. Повернула голову й поглянула на Джо. Вираз обличчя в того був занепокоєний і навіть трохи зляканий. Він повільно підійшов до неї, став навколішки і поклав голову їй на руку.
— Що сталося, Рут? Адже щось сталося, правда? — Все гаразд.
— Я був у кухні і… зрозумів: щось тут сталося, але що саме — не знаю.
— Нема чого лякатися, Джо.
— Справді? — Нічого поганого не сталося.
— А що ж це було, Рут?
Вона мовчала. В кімнаті зовсім стемніло. Рут остаточно прокинулась і сказала: Я не знаю, що, але це було правдою.
— Тобі краще? — Так, я трохи заснула.