Джо стояв і недовірливо розглядався довкола. А тоді промовив: — Усе таке саме. І пахне так само… Воно…— Він у захваті сплів пальці рук. — Що будемо робити?
— Що хочеш. Вирішуй сам.
Цей день здавався Рут сном, в який вона то поринала, то виринала з нього, але знала, що має запам’ятати сьогодні кожну дрібничку, сповна пережити кожну мить.
Вони повільно спускалися до берега, пісок шарудів під ногами, а сліди тяглися за ними, ніби вервечка якихось звірят. Було тихо, і пахло солоною водою, рибою та чорними морськими водоростями, покритими повітряними пухирцями. Джо збирав водорості і вішав собі на руку
— Якщо повісити ці водорості біля дому, то можна вгадувати, яка буде погода, сухо чи дощ, треба тільки помацати їх.
Джо знову залишив Рут саму і став лазити по світло-бурих скелях, обліплених уже іншими водоростями, схожими на зелене, слизьке волосся.
— А осьде морські анемони! — вигукнув Джо, і Рут полізла за ним.
Потім вони нахилилися і стали дивитись, як відбиваються у воді їхні обличчя. Вони були, як два бліді місяці, з темними й блискучими цяточками очей. Вдихаючи морське повітря, Рут подумала: «Я ніколи цього не забуду. А якщо тут зміниться на гірше, то більше ніколи сюди не приїду».
Вона занурила руку в холодну воду і торкнулася анемона. Від дотику той згорнув пелюстки, і став схожий на рожевий ротик немовляти.
— Вони живі, — промовив Джо. — І це не рослини, а тварини.
Він був щасливий, вільний від усіх турбот та прикрощів, які діймали його останніми днями. І Рут подумала: «Принаймні я хоч цим спокутую свою мимовільну провину перед ним».
Вони йшли та йшли понад берегом, море майже не хвилювалося, сонце палило, зігріваючи їх і напікаючи навколишні скелі, небо було синє, ніби щойно пофарбоване. Джо збирав мушлі, скойки, рапани, морські вушка та дрібну, відшліфовану морем гальку — усе це він запихав у кишені. Вона вже не шкодувала, що з ними немає Бена, їй було досить Джо, обоє безтурботно впивалися радощами цього сонячного й тихого дня.
Потім полягали на піску, і Рут примружила очі. Небо та море злилися, і здавалося, що час не існує в цьому райдужному чарівному світі.
Було вже темно і прохолодно. Ідучи стежкою вгору, Рут відчувала себе невагомою, у вухах шуміли хвилі, а тіло здавалося скупаним у чистому морському повітрі, сонячному сяйві і мерехтливих відблисках морської води. Вона справді відродилася до життя, відчувала кожен свій м’яз, чула кожен звук — їхні кроки, потріскування гілок на деревах, шарудіння якогось звірятка в придорожній канаві, — чула усе це виразно, наче бамкання дзвонів. Дихалось їй глибоко, на повні груди.
Зійшов місяць — повний і білий, наче вирізаний з паперу.
Джо втомився і йшов мовчки, ховаючи радість у глибині душі. Біля підніжжя косогору вони зупинилися. Джо треба було звертати праворуч, до села, а Рут іти прямо, до вигону. А може, й вона піде з ним до будинку на Фос-Лейн, може, в такому настрої їй пощастить порозумітися з ними, розвіяти ворожнечу і недовіру?
— Вони ж не знають, де ти пропадав. Мені, мабуть, треба піти і сказати…
— Їм байдуже.
— Але ж…
— Ніхто нічого не помітив. Не ходи туди, Рут. Не треба. — Голос його тремтів..
— Але ж маю я пояснити…
— Не варто. Я хотів би, щоб вони нічого не знали про сьогоднішній день. Він наш, а якщо вони дізнаються, то все зіпсують. Не ходи.
. Рут відчула, що він хоче захистити її від них і щось від неї приховує.
— Я прийду завтра, — сказав Джо і пішов, але потім повернувся і на якусь мить міцно її обняв.
— Дякую, дякую, — прошепотів він, тоді дістав з кишені морське вушко і простягнув їй.
— Не забувай про цей день, Джо, запам’ятай усе-усе.
Відповідь була б зайвою.
Джо пішов, а вона все стояла, тримаючи в руці мушлю, дослухаючись до його кроків. Іти додому не хотілося, бо там вона одразу усвідомить, що день минув, і все, про що вона так намагалася забути, чекає на неї в порожніх темних кімнатах.
І раптом перед нею виникло видіння: Бен ішов до неї через вигін, і Рут аж скрикнула, бо ту ж мить збагнула, що його немає і вона самотня на цій темній стежці, і ніяк, ніяк не зможе бути з Беном.
От хіба що…
Зійшовши на пагорб, вона пустилася бігти, ніби спізнювалась і боялася, що він не дочекається. І картала себе за те, що так довго сюди не приходила.
Раніше вона уявляла, що він з нею, вдома або кудись пішов, тепер же зрозуміла: він там, куди його принесли і де лишили. Чи провідували його інші? Дора Брайс, Еліс, сусіди або родичі? Як би їй хотілося, щоб туди ніхто не ходив, щоб це була ніби її власна садиба, яку можна замкнути на ключ. Але насправді ця садиба була без огорожі, і будь-хто міг прийти туди й дивитися, як дивилися всі на нього, коли він лежав у відкритій труні.