— Вона не схибнута, не кажи так про неї.
— То ось як ти розмовляєш зі мною? І це мій син? Мабуть, у неї навчився! Вона ж горда, не знається з нами. Ну й нехай. Нам тепер нема до неї ніякого діла.
— А мені є.
— Знаю, ти на її боці, вона намовляє тебе проти мене. Що ти розумієш, хлопче? Хіба така дитина, як ти, може її розкусити? Навіть Бен не зміг. Спочатку вона забрала у мене його, а тепер хоче й тебе.
— Повинен же хтось потурбуватись про неї. От я й допомагаю їй.
— Повинен? Чого це раптом — повинен? — Дора Брайс повернулася й пішла до кухні. — Море! Яке вона має право тринькати гроші на прогулянки та розваги? То оце вона так сумує? Скільки часу минуло? Нема навіть чотирьох тижнів. А вона вже до моря поїхала, розважатись. Бездушна вона людина.
— Неправда, — тихо промовив Джо. Його вже починало нудити від усього цього; але він нізащо не зрадить Рут, захистить її від усіх.
— Я можу тобі сказати, чим вона скінчить. Будь-хто тобі це скаже. Вона або збожеволіє, і її заберуть, або скоренько знайде собі іншого чоловіка і виїде звідси. Ось так.
Але тут не витримала Еліс. Їй уже несила було й далі сидіти в цій задушливій кімнаті і вислуховувати нескінченні гіркі нарікання.
Вона підхопилась на ноги.
— Облиш його, дай йому спокій, — сказала Еліс. — Чи тобі не однаково, куди він їздив? Що в цьому страшного? Невже ми не можемо розмовляти, як нормальні люди, хоч на хвильку про це забути?
— І ти? І ти туди ж? Усі ви з нею, усі проти мене.
— Ніхто тебе не кривдить.
— Я могла б чогось домогтися в житті, я могла б…
— Ми вже не раз про це чули. Ти могла б стати великою пані! Та хто тобі повірить? Усі ці твої фантазії — чиста дурниця. А насправді ти немолода п’ятдесятирічна жінка, що одружилася з наймитом. То чому б тобі не заспокоїтися, не змиритися з цим?
Дора Брайс похитнулася, сперлась на стіну і затулила обличчя.
— А я не збираюся лишатись далі у цьому домі, — провадила Еліс. — Сидіти тут і чекати, коли збудуться твої фантазії, сидіти рік, і два, і більше, і так нічого й не дочекатися — то краще я спробую жити своїм життям і не буду такою, яку ти вимріяла собі.
Джо волів би якось припинити цю сварку, йому прикро було чути, як грубо і безжально пересварюються мати з дочкою, намагаючись вразити одна одну якомога дошкульніше. Та він нічим не міг цьому зарадити. Вони навіть не помітили, як він вислизнув з кімнати і вийшов надвір, його поїздка до моря вже нікого не цікавила.
Він вийшов за село, мало не плачучи з відчаю, що в їхньому домі панує ненависть, що так недобре говорять про Рут, що немає Бена, а тільки він знав, як угамувати жінок, як дати всьому лад.
Джо, як завжди, перейшов через поле, піднявся на гору, спустився па протилежний бік і тільки тоді ліг на землю й гірко заплакав. Та не себе було йому шкода. Він витримає. Це матір і сестру він оплакував, а ще було йому гірко, що зіпсовано спогад про такий чарівний день біля моря. У нього лишилися тільки камінчики. Він витяг з кишені одного і притулив до щоки. Хоч щось приємне збереглося.
Еліс Брайс також пішла з дому і після хвилинного вагання рушила в інший бік, туди, де жив Роб Фолі. Цей молодий коваль часто заговорював до неї і поглядав якось особливо. Він жадав її. Еліс почувала себе винною, збудженою і трохи зляканою. Але вона має повне право розпоряджатися сама собою. І дівчина високо піднесла голову — нехай дивляться, нехай кажуть що хочуть.
Отож коли Артур Брайс, випивши дорогою кухоль пива, повернувся додому, йому довелося вислухати нову зливу гірких нарікань. Тепер уже його було звинувачено в усіх злигоднях, що випали на долю Дори Брайс. Він сидів знесилений, відчуваючи застарілий біль у скаліченій руці, та плечі, і мовчав — бо що він міг сказати? Але йому хотілося б зробити щось таке, щоб вона відчула себе щасливішою, якось змінити її життя, або примирити з цим, бо, попри все, він і досі її любив.
Якась невідома сила знову й знову приводила Рут на кладовище.
Ходила вона й у лісову западину — і тут почувала себе зовсім інакше, заспокоювалася, думки яснішали. Тут, у лісі, вона ставала сама собою, їй вільно дихалось, і в пам’яті зринали тільки щасливі спогади.
Ось уже кілька днів стояла гарна, ясна погода, і знову з’явилось відчуття близької весни.
Якось пополудні Рут перейшла поле й увійшла до лісу. То там, то там сонце проривалось між буками і підзолочувало жовте й буре торішнє листя, відкидало від стовбурів довгі миготливі тіні. У самій долині росли густі кущі, і там вона почула якусь дивну пісню — її виводили десь по той бік просіки дзвінкі дитячі голоси. Спочатку Рут не могла розібрати слів і не бачила, хто співає, та за хвильку діти вийшли вервечкою з лісу. Вона відступила трохи вбік, сховалася за дуб і спостерігала.