Тепер дерева лишаться. Навіть якби хтось із сусідів погодився зрубати їх для неї. Вона нічого ні в кого не стане просити — в цьому Рут заприсяглася ще першого дня. До того ж яблуні, як і Валаам, були часткою колишнього життя, за яке вона так розпачливо чіплялась.
Якусь мить постоявши з рукою на стовбурі дерева, вона почула себе вже не чужою, не покинутою напризволяще в порожньому, мертвому світі. Вона чула рев віслюка, вдихала солодкавий запах левкоїв та розквітлого тютюну, а ще в неї були кури — онде вони сидять рядочком на даху курника. Її оточували живі створіння. Світ обертався.
Вона любила доглядати курей, а тепер це стало її єдиною втіхою.
Цієї вечірньої прогулянки через сад вона очікувала цілий день — більш ніщо її не цікавило. Кури знали її, довіряли їй. І на них можна було покластися — тільки-но споночіє, як вони вже на своєму місці, чекають, щоб їх пересадили на сідало в курник. А коли чули, що вона відчиняє хвіртку загороди, починали стиха кудкудакати. Кожну курку вона пригортала до себе, відчуваючи м’який дотик пір’я і тепло мускулястих крил і тіла. Птахи ніколи не пручалися, хіба вона брала якогось дуже незграбно, і тут-таки діставала удар крильми по обличчю.
Тоді вона брала іншу курку, щоб дати цій заспокоїтись.
Бен підсміювався з її любові до курей. Він не відчував неприязні до них — адже вони корисні, не завдають особливого клопоту і несуть добрі яйця, казав Бен. Але ж це зовсім дурні створіння — голови малесенькі, мозку крихта і такі вони незграбні. Бен ніколи не вірив, що Рут відрізняє їх одну від одної, для нього ці істоти невиразної червоно-коричневої масті були всі однакові. Валаам — той усе-таки створіння цікаве, у нього є характер, а який характер у курей? Рут лише заперечливо похитувала головою, не вміючи пояснити, за що вона так їх любить. А втім, Бен надто й не доскіпувався, а Рут не зважала на його кепкування.
Вона причинила дверці курника, опустила защіпку і прислухалась, як шарудять птахи, вмощуючись на ніч. Нарешті шарудіння стихло, і їй нічого не лишалося, як повернутись до будинку, а цього їй зовсім не хотілося. Не тому, що вона боялася. А коли й боялася, то тільки власних думок, спогадів і тиші, гнітючої тиші, в якій гучно відлунювався кожен її крок.
Отож вона не квапилася заходити в дім. Підійшла до грядки, нахилилася, провела рукою по холодних, вологих листках шпінату, а тоді вигребла руками дві картоплини. Вона спече їх просто на вогні, помастить маслом і з’їсть — дозволить собі трохи поласувати.
Червоні квіти запашного горошку здавалися у місячному сяйві зовсім сірими. Ці квіти посадив Джо — він же їх і прополював, і тички поставив. Джо ніколи не питав, що треба зробити, а просто приходив і робив усе мовчки і вправно. Джо знав, що тільки йому Рут дозволить допомогти їй по господарству, тільки з ним вона може зрідка й поговорити.
Джо доводився Бенові братом, але був зовсім не схожий на нього, та й ні на кого не схожий. Йому минуло чотирнадцять років, а могло здатися, що йому й усі сто, — так багато він знав, такий був мудрий і так розумівся на людях. Вона могла терпіти присутність Джо ще й тому, що брати були зовсім несхожі, хоча, незважаючи на чотирнадцять років різниці у вікові, вони дружили. Власне, Джо подобався їй сам по собі, вона любила його за те, що він такий славний хлопчина, а не тому що він Брайс, брат її померлого чоловіка.
Зайшовши до кухні, вона сказала: «Я спечу картоплю. Атож, я її спечу!» Промовила це вголос, майже закричала. Її вже не лякало, що вона говорить сама до себе, і вже не здавалося, що це божевілля.
Першими тижнями вона розмовляла сама із собою, майже не вмовкаючи. Спускалася й піднімалася сходами, бездумно спинялась посеред якоїсь кімнати і говорила, говорила… Говорила про те, що сталося і як це сталося, про свої думки й почуття, про те, що робитиме далі. Розмовляла вона також і з Беном, для неї він був увесь час десь поруч, — або за її спиною, або вгорі на сходах, або за дверима, — і часом це була звичайна собі розмова, чи то вона просто озивалась до нього: «Чуєш, Бене…». Але частіше вона дорікала йому, кричала обурено: «Та де ж ти? Де ти? Чому тобі судилося вмерти? Ох, навіщо ж ти вмер?».
Але з іншими вона ніколи не розмовляла — хіба що іноді з Джо.
Вона мовчала й озивалася лише тоді, коли конче треба було відповісти на якесь запитання або ж відмовитися від їжі, питва чи втішань. Вони всі не спускали з неї очей, вони турбувалися, розраджували її, умовляли, застерігали. Та вона ні з ким не розмовляла, ні перед ким не плакала.
«Я спечу собі цю картоплю».