Та все обійшлося, все позаду. Вона ходила полями, берегом річки, лежала в низенькій висохлій траві на горі, слухаючи спів жайворонків у небі, і почувала себе незалежною, сповненою надій.
Якщо пополудні пекло сонце, вона йшла до лісу і там почувала себе якимось морським створінням, що хлюпочеться у водянисто-зеленому світлі.
Тієї п’ятниці, побачивши Бена на просіці, Рут збагнула, що це той самий хлопець, який дивився на неї минулої неділі, коли вона виходила з церкви. Його обличчя Рут добре запам’ятала, сама не знала чому.
Він сидів на землі, і біля нього лежала відкрита торбина із сніданком. Почувши її кроки, він озирнувся.
Тепер вона найвиразніше пам’ятала саме той його погляд. Коли згадувала Бена в інших місцях, в інші часи, навіть тоді, коли вони були вже разом, то не могла пригадати його обличчя. Прокидалася серед ночі й у розпачі знов і знов намагалась пригадати його риси, та вони розпливалися перед її зором, такі рідні і все ж забуті.
Але того погляду вона не забуде ніколи.
Згодом Рут ніколи не дивувалася, що так сталось. Їй було лише дев’ятнадцять, і доти вона майже не знала чоловіків, крім батькових приятелів та родичів, бо всіх інших батько віднаджував, убачаючи в них загрозу для себе. А тепер вона почувала себе незвично вільною, вперше у житті належала сама собі. І зустрівши Бена, одразу й покохала його. Рут була вдячна, що покохала саме його, адже, очікуючи кохання, вона могла зустріти когось іншого і стати нещасною, бо не змогла б захистити себе від цього.
А от Бенова любов до неї завжди її вражала. Він покохав її теж одразу, хоча й був старший, двадцятисемирічний молодик, і цілком незалежний, і, мабуть, йому зустрічалися й інші дівчата, а Рут ніколи не була високої думки про свою вроду. Колись батько сказав їй: «Тобі ніколи не стати красунею», — і вона повірила. Коли ж розповіла про це Бенові, то він сказав, що досі не траплялася йому дівчина, з якою б він захотів спізнатися ближче.
— Ти чекав?
Атож. У таких справах краще не поспішати.
Їхню першу розмову Рут пам’ятала чудово, бо знову й знову відтворювала її в пам’яті — і того вечора в домі у хрещеної Фрай, і ще не раз наступними днями, — це було як вірш, вивчений у дитинстві. Наче й зараз вона чула їхні голоси і вдихала пахощі лісу, що оточував їх.
— Ви хрещениця міс Фрай? — І одразу всміхнувся, побачивши її трохи зляканий погляд. — Таж тут усі про все знають — чого ви дивуєтесь?
«Справді? — хотіла б сказати вона. — А от я вас не знаю».
Але не сказала нічого.
— Ви назавжди сюди приїхали?
— Ні, ненадовго, а проте, ще не знаю. Можливо, до осені. Не знаю.
— Міс Фрай добра, порядна жінка.
Якби це сказав хтось інший, воно прозвучало б дивно, тільки не у Бена — така була його манера висловлюватись, і Рут від самого початку звикла до неї. І сказав він правду — хрещена Фрай таки була жінка порядна й добра.
Бен завжди говорив те, що думав або відчував, він не був двуликим, а оскільки вона ще не знала, як поводяться чоловіки з жінками, до яких лестощів та обману вдаються, то одразу й повірила в його щирість, коли він сказав: «Сподіваюся, ви залишитесь тут». Хоча згодом прямота Бена не раз лякала її й насторожувала. Інших це уже не вражало, вони звикли вислуховувати від Бена те, чого не сказав би ніхто, крім нього.
Несподівано для самої себе Рут відчула себе з ним легко-легко і розповіла йому про батька й Елен, про свій дім, про те, як їй тут подобається, де вона буває, і Бен слухав її дуже уважно.
Згадуючи це, вона думала: ось так тихо сидів він того першого разу і так само сидів увечері напередодні смерті, ніби забувши про свою звичайну непосидючість. І ці дві події утворили початок і кінець маленького замкнутого кола, в якому, проте, як здавалося Рут, минуло все її життя.
Бен підвівся тоді і пішов працювати далі, а вона й собі рушила вгору поміж буками, думаючи про те, що він сказав, як дивився на неї. А коли вже вийшла на осяяну сонцем стежку, то зупинилася, згадавши, що він не спитав, як її звуть, а його ім’я вона знала. Їй навіть захотілося повернутись і сказати йому.
Наближалася середина літа. Дні довшали, розмотуючись, мов прегарні нитки золотого прядива. Старенька Фрай спостерігала за хрещеницею, бачила, як та змінилась, та нічого не говорила. Аж поки якось у неділю Бен прийшов до них додому — на той час він уже знав її ім’я — і запросив Рут на прогулянку до Кантлоу-Хілла. Ось тоді усе й вирішилось, і вона анітрохи не здивувалася, тільки повніше відчула, як усе-таки добре жити на світі.