Кантлоу-Хілл. Туди було близько шістьох миль, але Рут чудово ходила пішки.
— Це тут, — мовив Бен і показав на маленьку кам’яну церкву на самій горі, що ховалася серед розлогих каштанів, які відкидали густу тінь. Вони зійшли на порослий густою низенькою травою пагорб, де паслися вівці, що кинулись перед ними врозтіч, сполохано бекаючи.
Повітря було сухе й пахло сіном, а вгорі мерехтіло від спеки.
Протягом наступних трьох тижнів вона щодня зустрічалася з Беном, та саме ця перша прогулянка до Кантлоу-Хілла знов і знов зринала в її пам’яті.
Рут раз у раз поглядала на нього, і їй уже здавалося, що от-от він зникне. Коли ж опускала очі й дивилася в далеч з гори, де лежали поля й ліси і де простяглася рівна, жовтаво-сіра стрічка дороги, а за нею мерехтіло в золотому сонячному сяйві село, то їй здавалося, що все якось аж погарнішало, осяяне її щастям…
Бен повів її до церкви, там було холодно, мов у льоху, і мерехтіло якесь дивне матове світло. Церква була невеличка й проста. Бен показував їй тварин і пташок, вирізьблених на капітелях колон, а також образи богоматері і святого немовляти над вівтарем, що мінилися синіми й золотистими барвами. Лави були із світлого дерева, але не було ні вітражів, ні гаптованих завіс, ні подушечок для моління. Тому можна було добре розгледіти арки, колони й склепіння, а в рамі вхідних дверей — зелений краєвид і стрічку яскравого синього неба.
Десь далеко забекали вівці, а на цвинтарі защебетали дрозди та горлиці.
Сидячи в холодку, на траві між могилами, вони їли яйця та сир із хлібом, і Рут заплющила очі й мовчки помолилася, щоб так тривало вічко.
Тепле вечірнє повітря було напоєне всіма пахощами дня, небо не темніло, а навпаки — світлішало, дерева й гори відкидали довгі: тіні і кожен звук тріпотів окремо, мов цятка повітря на мильній бульбашці.
Лісом вони спустилися до струмка і там збирали водяну хрінницю, і толочили ногами чебрець. В неглибокому струмочку дзюркотіла по сріблястих камінцях вода — прозора, наче кришталь. Рут нахилилася, занурила у воду руки, і вони аж засвітилися, коли вода задзюркотіла між пальцями. Рут помацала холодні стеблинки водоростів.
Світло стало зеленавим, а вечірній легіт шумів у верхів’ях дерев, наче хвилі далекого моря.
— От і гаразд, — сказала хрещена Фрай, коли Рут повернулась додому.
І, простягши руку, старенька притягла хрещеницю до свого крісла і зазирнула їй у вічі: вона чудово все зрозуміла.
VIII
Спершу Рут побачила цього чоловіка у вікно. Вона прокинулася з півгодини тому, а може, й раніше, вмилася, одяглася, проте не бралася нічого робити, стояла собі біля вікна й дивилася, нічого не думаючи, не відчуваючи, ще одурманена нічними кошмарами. Дощ уже перестав, але небо було ще сіре…
То був обшарпаний дід, що штовхав поперед себе тачку з погнутим колесом. Він з’їхав з дороги і звернув до її будинку. Рут була подумала, що це хтось хоче її провідати і, прикриваючись турботою, щось випитати про її стан. Вона одсахнулася од вікна.
Та той чоловік був не з тутешніх, вона ніколи раніше його не бачила. Коли він під’їхав ближче, Рут помітила, що у візку щось є, прикрите подертим мішком чи якоюсь ганчіркою. Це, мабуть, один з тих мандрівних торговців, що продають горщики, сковороди та щітки. Їй нічого не треба, зараз вона відчинить вікно і скаже йому, щоб ішов собі. Та в неї не стало сили навіть на таку дрібницю, і незнайомець заїхав на подвір’я, поставив тачку біля воріт і спроквола пошкандибав стежкою до чорного ходу. Ну й нехай, постоїть, постоїть та й піде, треба лиш почекати.
7г коли він удруге чи втретє постукав, Рут спустилася. Раптом їй страшенно закортіло хоч на хвилину побачити людське обличчя. Джо не прийшов сьогодні.
Насправді незнайомець був не такий старий, але обшарпаний і брудний, з виснаженим обличчям, з натрудженими руками й ногами. «Мабуть, він не знає, ні хто я така, ні про Бена», — подумала Рут. Та ні, мусить знати, усі мусять знати — невже є в світі хоч одна людина, яка б не знала?
Тільки-но вона відчинила двері, як старий звично заторохтів слова, які повторював за день десятки разів:
— Старий одяг, черевики, горщики, сковороди, тарілки, вази, годинники, будильники — цілі й поламані, срібло, монети, медалі, ножі, ножиці, прикраси, праски, щипці для вугілля, ковдри, мідні речі…
— Як, усе це?..
— Будь-що з цього, будь-що…
— І оце стільки речей ви возите на своїй тачці?