Старий скинув кашкета і зразу ж його надів, та Рут устигла розгледіти, що волосся в нього росте кущиками і голова вкрита лисинками— мов коростява шкура якоїсь тварини.
— Продавайте, молода пані, все, що у вас є продати: старий одяг, черевики, горщики, сковороди…
— Ні, — одразу сказала вона, бо продавати їй було нічого, а якби й було, то навіщо?
Але той не замовк і торохтів, наче заведений, аж поки знову не назвав усі речі, які купує.
Рут дивилася повз нього на сад, на розмоклу від дощу землю, на стежку, вкриту червоною липучою глиною. Віслюк Валаам стояв біля огорожі, голова в нього звисала, ніби на зламаній шиї. Так само щойно стояла біля вікна Рут.
— Мені немає чого продати.
— Я дам добрі гроші за ваші старі речі.
— У мене нічого нема на продаж.
Він повернувся, щоб піти, — видно, подумав, що нема чого марнувати час на цю дівчину, яка недавно одружилась і тільки починає заводити господарство. Це у старих завжди щось є продати, у старих або в дуже бідних.
І раптом у неї сяйнула несподівана думка. О ні, вона має що продати, і, можливо, це допоможе їй забути про все, почати нове життя.
— Зачекайте!
Старий зупинився і глянув на неї через плече.
— Чи не могли б ви… чи не могли б ви прийти ще раз, пізніше?
— Пополудні?
— Гаразд, пополудні. Тоді я вам продам деякі речі… багато всяких речей…
Старий нічого не відповів, і Рут знову гукнула його, коли він підійшов уже до воріт.
— То ви зайдете? Будь ласка, прийдіть ще раз…
Він поправив кашкета, кивнув головою і взявся за тачку. Знову почало мрячити.
Несподівана думка заполонила Рут, мов напад божевілля, хотілося будь-що зробити це, а часу було обмаль. Зате, коли все буде позаду, коли прийде цей чоловік і все забере — тоді, о годі…
Але вона мусить підготуватися. Негайно. Почне з другого поверху.
Спершу вона навмання повитягала шухляди, порозкривала шафи, наполовину спорожнила їх і поскидала речі на підлогу й на ліжко. Але потім зрозуміла, що треба це робити до ладу, інакше вона не закінчить ніколи. Пішла до комори і знайшла там кілька старих мішків з-під зерна. Вони були трохи вологі й пахли мишами, але на це згодяться. У ті мішки вона й стала пхати все, що потрапляло під руку: піджаки, сорочки, черевики, штани, джемпери, все підряд, а коли впоралася з одягом, то спустилася вниз — там ще було хтозна-скільки всього, вона й не уявляла, що в Бена так багато всяких речей. І в мішок полетіли інструменти, книжки, люльки, ключі, усе, що знайшлося в письмовому столі, Рут не давала собі жодної секунди на роздуми. Лишила собі тільки одну чи дві речі — рожевий кварц, збільшувальне скло, шкіряний пояс зі срібною пряжкою і кишенькового годинника — це вона хотіла подарувати Джо.
Був ще перстень з печаткою, якого Бен ніколи не носив, але часто його розглядав, він дістався йому від діда. Оцей перстень вона й залишить собі, а більше нічого, анічогісінько.
Спальня цілком змінилася, одразу було видно, що належить вона одній людині. Тільки ліжко було двоспальне. І Рут захотілося позбутись і його. Може, той старий з тачкою має якогось знайомого, що забере в неї ліжко, а як ні —вона віддасть його комусь іншому.
То було старе металеве ліжко, високе й широке. Як і багато інших меблів у їхньому домі, воно належало хрещеній Фрай. У маленькій кімнаті стоїть невеличке ліжко, от на ньому вона й спатиме. Якби стало сили, то одразу переставила б його сюди, щоб нічого не лишилося ні від Бена, ні від колишнього життя, ніяких спогадів. Їй буде куди краще спати на вузькому ліжку, де немає місця для зайвої ковдри або подушки, яку вона могла б спросоння обняти за звичкою.
Дверці великої шафи були розчинені навстіж. Рут зазирнула всередину, простягла руку, та відчула лише порожнечу і гладеньку круглу поперечину, на якій раніше висів Бенів одяг.
Мішки були важкі і, коли вона тягла їх наниз, важко гупали по сходах. Рут поставила їх у кухні біля самих дверей і сіла дожидати чоловіка з тачкою. Ні про що інше вона вже не могла думати, годі було уявити майбутнє, не покінчивши з цим.
Її зовсім не обходило, що подумають про це інші: Бенові батьки, люди в селі чи навіть сам Бен. Рут думала тільки про себе, до того ж ці речі належать їй, і вона може робити з ними все, що захоче, а нащо вони їй? Так найкраще. Можна було б, звісно, пороздавати їх чоловікам із села, але потім довелося б бачити на них те, що належало Бенові, що було на його тілі, а цього вона не знесла б.
Час минав, і вранішня мряка перетворилася на густий туман, що стелився по садку, вигону, огортав будинок, і Рут уже нічого не бачила, нічого не чула знадвору, проте байдуже—адже вона сама відгородилася від людей, від життя, і так їй було краще. Та й люди її уникали, бо вона нагадувала їм про смерть, а про це нікому не хочеться думати.