Було вже близько п’ятої, і серце її шалено калатало — а що як не прийде? Рут ходила з кімнати в кімнату, виглядала то в одне вікно, то в друге і благала, щоб він прийшов, бо інакше як вона житиме з цими мішками, скинутими на купу біля дверей? Вони нагадували їй мерців, що очікують похорону. Вона нізащо не зможе їх розв’язати, повиймати все й поскладати назад, їй страшно було навіть подумати, що доведеться знову торкатися їх.
Пригадалися діти, яких вона зустріла в лісі. Ну що ж, вона зробить так само, якось дотягне мішки до луки або гайка і закопає їх там. Або розкладе у садку багаття і спалить їх.
Та коли почало смеркатися, і туман став ще густішим, Рут почула торохтіння погнутого колеса. Тачка тепер була порожня.
Він нахилився над мішком, розв’язав шворку, якою вона абияк зав’язала його, і вже збирався повикладати речі на підлогу в кухні,
— Не треба!
Рут у нестямі схопила старого за руку, бо не хотіла, не могла знову дивитись на все це.
— Заберіть їх. Я хочу, щоб ви забрали їх геть.
— Мені ж треба… Я ж мушу подивитися, що там, чи воно годиться на щось…
— Ні… Я не хочу, щоб ви розв’язували мішок.
. Він випростався і пильно глянув на неї.
— Там одяг… чоловічий одяг… А ще всякий інструмент… То все добрі речі…
— Ви кажете…
— Мені байдуже, скільки ви заплатите. Тільки заберіть їх, будь ласка, заберіть скоріше.
І подумала: «Однаково він про все дізнається. Йому розкажуть, і піде чутка селом».
Старий мовчки поскладав мішки на тачку, накрив їх брезентом і подав Рут гроші. Вона й не глянула ні на них, ні на нього, зачинила двері й увійшла в дім, а там сховалася в кутку кімнати, щоб не бачити навантаженої тачки. Лише чула, як стукотить колесо та віддаляються в тумані кроки старого.
Вона вся тремтіла, чи то від полегкості, чи від утоми, а може й від сорому…
В кімнаті стало зовсім темно. Минуло чимало часу, поки вона розтулила долоню і глянула на гроші. Там лежало кілька монет. Вона навіть не порахувала їх, вони здалися їй огидними, мов тридцять іудиних срібняків. Їй треба позбутися цих грошей, як позбулася вона всіх Бенових речей — і то негайно.
Рут вибігла з дому і поринула в мокрий туман. Пробігла через садок, перелізла через тин на луку і бігла й бігла, спотикаючись об купини, забризкавшись по коліна в грязюку. Вона задихалася, в грудях пекло. Продиралася крізь кущі, папороть і переплутані гілки й коріння, що рвали їй одежу, добігла до гайка, спіткнулася там і впала, поранивши руку, а потім знову піднялася й побігла, вся в крові, обліплена мокрим листям. Нічого перед собою не бачачи, навпомацки зійшла на пагорб і шпурнула гроші. От вона й очистилась, адже викинула гроші, навіть не порахувавши їх. Але тільки-но відчинивши двері будинку, Рут зрозуміла, як тяжко завинила вона перед Беном — цього ніколи їй не спокутувати. І вона впала навколішки і, ридаючи, благала прощення.
IX
Здавалося, дощам і туманам ніколи не буде кінця, а великий піст триватиме вічно.
Та коли другого дня після продажу Бенових речей Рут прокинулася рано-вранці, кімната була залита сонячним світлом. Вона підійшла до вікна і подивилась на позолочений зелений краєвид, на весну. Був кінець квітня, великодня субота, і Рут зрозуміла, що прощення прийшло.
Вона спокійно поглянула на спорожнілі шухляди та полиці в шафах, усе позачиняла, потім одяглася й розчахнула вікна в усіх кімнатах, хоча було ще досить холодно…
У коморі знайшла маленьку хлібину, загорнену в білий рушник, яку, мабуть, лишив їй Джо, і, хоч вона вже зачерствіла, Рут відрізала скибку, намастила маслом і з’їла, а потім пішла випустити курей та забрати яйця.
Сьогодні навіть яйця здавалися іншими, не безбарвними і важкими, мов каменюки. Рут розбила двоє і розмішала їх з маслом до зо- лотаво-жовтої маси, що приємно сяяла на сковорідці. Давно вже їй не було так смачно. Вона ніби зробила собі подарунок і зрозуміла, що треба прийняти його з радістю, не тільки заради себе, а й заради Бена. Саме цього він чекав від неї. Усе навколо сьогодні здавалося їй подарунком.
Близько восьмої години прийшов Джо. Він теж ніби змінився.
Зачесаний, чистий, як умита дитина, він ступав легко й весело. Підійшовши до неї, подивився їй у вічі і всміхнувся. Отже, він даремно боявся…
— Завтра…— почав був Джо.
— Знаю, Великдень… А я мало не забула, Джо, ти уявляєш?..
Адже великдень — це велике свято. Вона згадала, що торік він
був значно раніше, в березні, коли ще стояла зима.
— Треба буде піти на могилу, — сказав Джо, — або я сам піду, як ти не хочеш. Мені це буде приємно, а тобі, може, й ні. Та хтось неодмінно має піти.