Він озирнувся довкола, глянув на небо поверх дерев.
— Сьогодні чудова погода — якраз для цього. Не завжди перед Великоднем випадає такий погожий день.
У великодню суботу люди збирали в лісі та по берегах струмка квіти й мох і приносили все це на кладовище, щоб прикрасити могили. Годинами викладали на дерні візерунки з квітів, працювали до вечора, а іноді й при світлі ліхтарів, щоб назавтра, на великдень, покійники могли воскреснути серед свіжих квітів.
— Я зрозумію, якщо ти не захочеш піти.
— Ні, що ти. Звісно, піду.
Адже це вперше вона могла щось зробити для Бена. 1 їй приємно буде ходити з Джо по навколишніх лісах, наповнюючи кошики мохом та весняними квітами.
— Ні, ні, ми підемо разом.
Джо спохмурнів і відвів погляд.
— А як інші? — запитала Рут.
Він знизав плечима.
— Може, Еліс піде?
Він заперечливо похитав головою.
Цей день сяяв двома кольорами — зеленим і золотим, а небо, здавалося, увібрало в себе все сяйво сонця та жовтих квітів, що вкрили поля, луки й узлісся.
Рут і Джо зупинилися на мить посеред поля й озирнулися навкруги. Усе потопало в розмаїтті зеленого, ніби хтось накинув ажурне покривало на віти дерев, де розпукувалися перші бруньки. «Ніколи в житті не бачила я стільки відтінків зеленого, — подумала Рут. — Тут тобі і смарагдова облямівка модрини навколо букових лісів, і жовтава зелень тополь, і попелясто-зелене листя верби, і світлий, вівсяно-оливковий колір молодої пшениці. У затінку берегів трава була темна, як мох, а на пагорбах, під сонцем, — світла, мов липовий цвіт. А коли вони увійшли до лісу, то й повітря здалося їм прозоро-зеленим, ніби вода в ставку, а під ногами зеленіли гладенькі гострячки пролісків.
Вони йшли буковим лісом, спускаючись до струмка, і проминули те місце, де Рут уперше розмовляла з Беном, — вона одразу впізнала його, та не спинилась, не стривожилася, на душі було спокійно.
У цей самий струмок — правда, вода в ньому сьогодні бігла швидше— вони заглядали з Беном, милуючись, як миготять їхні віддзеркалені обличчя в проточній воді. Джо став збирати білий торфяний мох і вистилати ним кошики. Мох був густий, пружний, мов дитячі кучері, і приємно пахнув вологою. Вони рвали його з землею, щоб він завчасно не зів’яв і добре вкладався на могилі. Робили все це вони спокійно й радісно, ходили схилом обережно, щоб не спіткнутися, і все ж таки Рут послизнулася й замочила ноги в крижаній воді струмка. Та дарма, ніщо не могло зіпсувати цей день. То там, то там зелена варва лісу
ставала темнішою, проте листя буків було ще зовсім світле, воно зазеленіє лиш на початку травня. Все навкруги просвічувалося сонцем, воно золотило їхні руки й обличчя, торкалося камінців на дні струмка, і тоді вони здавалися прозорими овалами або бризкали пучками променів. Тепер можна іти й по квіти.
— Глянь, яке все жовте, — сміючись, сказав Джо. — Так ніби ми знайшли на дні моря цілий скарб золотих монет.
Навколо жовтів блідий первоцвіт і трохи темніші баранчики, чистотіл та пишна болотяна калюжниця, розпускалися пізні квіти лісових нарцисів і яскраві, мов золоті медальйони, кульбаби. Може, це й бур’ян, але який же гарний буде він на могилі!
У цьому золотаво-жовтому морі губилися білі та світло-бузкові квіти рясту, анемони, барвінок і листя щавлю, помережане рожевими прожилками.
Вони пішли додому, щоб поскладати квіти в холодну комору, а потім знову вирушили по сині проліски і назбирали їх стільки, що аж розсипали по дорозі, лишаючи за собою на стежці сизувато-синій слід. Руки в Рут були брудні і слизькі від липких стебел, вона занурила обличчя в квіти, вдихала запах весни і відчувала, що в гелеві паморочиться. Потім звела погляд на Джо, обличчя в нього пашіло від сонця, і вперше їй здалося, що вони чимось схожі з Беном, якимсь невловним виразом очей та уст. Це її анітрохи не здивувало, навпаки, вона зраділа і тепер ще дужче любила Джо—адже він схожий на Бена і разом з тим .несхожий, однієї крові зі своїм братом, але зовсім інша людина.
Піднімаючись на пагорб до церкви, Рут побачила, що на цвинтарі вже багато людей. Нахилившись або ставши навколішки, вони прикрашали могили, і на якусь мить їй захотілося повернути назад і втекти, бо вони ж дивитимуться на неї чи навіть заговорять, і їй доведеться дізнатися, що вони думають про неї або про Бена, вони вторгнуться до її світу.
Була сьома година вечора, старі могильні плити відкидали на траву тіні.
Коли увійшли в браму, Джо підступив ближче до Рут, прагнучи її захистити. Він розумів, як їй зараз тяжко, а може, й сам потребував її допомоги. Люди, зачувши кроки, оберталися, та потім знову нахилялися над своєю роботою. Ніхто не розглядав її. Отже, все так само. Вони ставляться до неї з підозрою, та це й зрозуміло, бо за останній час наслухались про неї безліч байок. Можливо, їм уже відомо й те, як учора вона продала Бенові речі. Рут високо піднесла голову.