Та спершу вони підійшли не до Бенової могили. Біля самої паперті, під простою буро-жовтою плитою спочивала хрещена Фрай — це їй Рут принесла її улюблені голубі, білі та світло-рожеві квіти. У садку старенької завжди було рясно: у січні — пролісків, а у квітні й травні — незабудок, що росли у затінку кущів лаванди.
Джо мостив мох, утрамбовуючи його в землю, а Рут виклала хрест із квітів, безладно змішавши їх, бо саме так любила хрещена Фрай, вона ніколи не розділяла квітів і не садила їх рівними рядочками.
В самий розпал роботи Рут почула за собою кроки, і тінь упала на покриту мохом могилу. Вона озирнулася.
— О, Рут, я не думала, що ти цього року прийдеш. Я хотіла це зробити за тебе.
То була міс Клара, сусідка хрещеної Фрай, вони приятелювали понад тридцять років. Маленька, висхла жінка з покрученими від ревматизму руками й ногами. Та все ж вона прийшла з кошиком голубих квітів і збиралася стати навколішки й прикрасити могилу, не думаючи, що ноги можуть задерев’яніти і вона навряд чи додибає додому.
— Яз радістю все тут зроблю. А ти…
Джо стурбовано глянув на Рут. Та вона була спокійна і сама сказала:
— Потім ми підемо на могилу до Бена і прикрасимо її жовтими квітами.
Міс Клара. Рут і забула про неї; якщо вона й була на похороні Бена, то Рут її не помітила. Ця старенька жінка не з тих, хто втручається і пліткуе. Рут раптом збагнула, що після смерті хрещеної Фрай міс Клара лишилася зовсім самотня, і відчула докори сумління, що досі її не провідала, не поговорила з нею. Бо ж замкнулася — спершу у затишному лоні щастя з Беном, а потім — у холодній шкаралупі горя. І ні про кого не згадувала, ні про кого не думала.
— Хочете, ми викладемо ваші квіти? — спитала Рут, бо міс Клара стояла і схвильовано дивилась на те, що вони вже зробили, — мабуть, не хотіла повертатися додому, не вшанувавши пам’яті покійної подруги.
— Джо…
Він одразу підвівся й узяв у міс Клари кошика.
— Земля холодна й волога, — сказала Рут. — Вам не слід ставати навколішки. Та якщо ви покажете Джо, як вам хочеться викласти квітй…
Очі міс Клари засвітилися вдячністю.
— Я прийду, Рут, як тільки тут закінчу, — сказав Джо. — Зачекай мене.
— Звичайно.
Рут узяла кошик з мохом та золотаво-жовтими квітами і, обійшовши церкву, сама почала прикрашати Бенову могилу. Тут було темніше, сонце вже сховалося за дзвіницею. Дерен на свіжій могилі був холодний, а мох на дотик нагадував водорості. І вона подумала про того страдника, якого в сутінках зняли з жахливого хреста, поклали у гробницю й завалили вхід важким каменем. Уявила, як там було порожньо й лунко, мов у печері, уявила безкровне, загорнуте в саван неживе тіло і відчула ту саму розгубленість, страх і розпач/ які охопили людей, що бачили ту жахливу страту.
— О, Бене, — прошепотіла вона і поклала руку на могилу, туди, де ще не встигла покласти мох. Але була спокійна і вже не намагалася уявити, що там, під землею.
Сутеніло, і квіти вже не здавалися такими яскравими, як тоді, коли Рут зірвала їх, і якими вони знову будуть завтра, під першими променями сонця. Хрест вона виклала густо, кожна квіточка прилягала до іншої, гострі пелюстки нарцисів торкалися до круглих квіточок жовтцю, а між ними — первоцвіт.
Тим часом уже зовсім споночіло, і коли прийшов Дж’о, могила була вбрана. Спина й ноги в Рут затерпли. Вона передала кошика Джо. ‘
— Зроби й ти що-небудь.
І підвелася, розтираючи шию й плечі. У повітрі пахло вологими квітами. • »
— Міс Клара пішла додому. Вона просила переказати тобі…— Він завагався.
— Що?
— Вона сказала: «Я не забула її. Я щодня про неї думаю».
Дехто приніс на цвинтар ліхтарі, і то там, то там на траві мерехтіли кружальця світла. Рут спіймала на собі чийсь погляд, що одразу ковзнув убік. Але ніхто не озвався. Джо, сидячи навпочіпки, випростався на хвилину і сказав:
— Уявляєш, як це буде завтра?
«Атож, — думала Рут, — завтра засяє сонце, і квіти на могилах здаватимуться шатами воскреслих. Але якщо він і воскресне, де я його знайду? Як я його впізнаю?»
Вона втомилась і тілом, і душею, хотілося лягти отут, біля могили, і заснути, йк сплять під землею усі ці чоловіки та жінки, дочекатися завтрашнього ранку, дочекатися нового життя.
— Джо…
— То що, ходімо? Здається, все зроблено, як ти думаєш?