— Так, усе зроблено.
Порожні кошики були легкі, мов пір’їнки, Джо почепив обидва на руку і йшов, погойдуючи ними. Люди на цвинтарі ще були, вони збиралися групками біля стежки і гомоніли між собою, та, побачивши Рут і Джо, замовкали. Може, зони вже ніколи не зведуть на неї очей, не озвуться й словом? Ну що ж, вона витримає, їх не можна за це осуджувати.
Вони помітили, що одразу за брамою хтось стоїть на стежці. Джо завмер, але Рут ішла, не спиняючись. Вона вже бачила обличчя того чоловіка і знов, як і тоді, з міс Кларою, гостро відчула чуже страждання, і знову їй стало соромно за свою нечулість, за байдужість до інших.
Артур Брайс здавався старим і змученим, покалічена рука безсило звисала. Рут бачила, що він не знає, як заговорити, з чого почати.
Ось і Джо підійшов до неї.
— Я вже йду, — сказав він. — Скоро буду вдома.
— Та нічого. — Батько похитав головою і переступив з ноги на ногу. — Я знав, що ти тут, і не турбувався.
Авжеж, ніхто з них ніколи не турбувався, Джо не раз казав їй про це: «Вони мене просто не помічають. Їм байдуже, що я роблю».
А чи справді це так? Звідки їй знати, що почуває Артур Брайс після смерті старшого сина і як ставиться до молодшого, який цурається родини. Він ніколи не висловлював уголос своїх думок, не виявляв своїх почуттів, бо соромився, а може, й сам до кінця не усвідомлював їх. Рут подумала, що ніколи не знала його, навіть не намагалася зрозуміти, а він же Бенів батько, без нього не було б і Бена. Проте він завжди видавався їй чужим. А оце ніби вперше його зустріла. І вона спитала:
— Ви підете подивитися на могилу?
— Та мабуть. Я якраз хотів піти туди.
Проте він не зрушив з місця.
— Ми прикрасили її золотим хрестом… Дуже гарно… Всі квіти мов золоті, — сказав Джо. — Та ти зараз не роздивишся. Треба зачекати до ранку.
Хтось пройшов повз них, світячи ліхтарем.
— Треба ж було хоч комусь прийти.
— А чому Еліс…
— її немає. Тепер вона щовечора кудись ходить.
Про Дору Брайс Рут і не питала — й так знала, що та сидить удома, біля каміна, і голосить, а коли вони прийдуть, почне скаржитись і нарікати: «Невже ви сподівалися, що я піду? Стоятиму навколішки в темряві і працюватиму? Ви думаєте, я витримаю не, знаючи, що мій син так недавно ліг у могилу? І який там Великдень, коли в мене таке горе!»
«А я чим краща? — подумала Рут. — Я замкнулася у себе в домі і думаю лиш про себе, про своє горе. Хіба це не те саме?»
— То я піду. Я тільки хотів поглянути, чи все гаразд, — сказав Артур Брайс.
— А ти думав, ми забудемо? — розсердився Джо. — Як тобі могло спасти на думку, що Рут або я не прийдемо?..
Рут заспокійливо поклала руку йому на плече.
— Ходімо з нами, — мовила вона до Артура Брайса.
Нарешті щось між ними змінилося, вона помітила це з виразу його обличчя. Здавалося, він хоче сказати їй щось приємне, втішити її. Йому хотілося піти з ними і не почувати себе самотнім. Йому потрібна була її любов. Вони йшли утрьох і мовчали, але відчували, що вони разом, що спокутували минуле.
У кінці провулка Артур Брайс сказав:
— Тобі не слід іти самій через вигін.
— Ще не пізно.
— Але вже темно.
— Я звикла і не боюся темряви.
— Я тебе проведу, як завжди, — озвався Джо.
— Не треба. Іди додому. Іди додому з батьком.
Адже інші теж потребують його допомоги, його товариства, а вона всі ці тижні егоїстично тримала Джо при собі…
З кошиками в руках Рут ішла додому, і тиха радість сповнювала їй душу.
Тепер Рут навіть не могла собі уявити, як це їй могло спасти на думку позбутися ліжка, —адже вона так звикла до нього, так добре почувала себе в м’яких обіймах перини.
А завтра Великдень.
І ось, лежачи в ліжку, вона ясно пригадала їхню з Беном розмову торік, на страсну п’ятницю. Вони пішли тоді гуляти в буковий ліс, було холодно, руки і обличчя у Рут обвітрилися й пекли, голову надуло східним вітром. Вони вже повернулися додому, коли десь між дванадцятою і третьою небо почорніло і знялася буря. Зашуміли дерева в садку, шквал ударив по вікнах.
— Послухай, що робиться!
Бен підвів очі від книжки.
— Кажуть, ніби всі пташки замовкли на ці три години. Усе стихло, крім вітру.
— А ще кажуть, ніби худоба стає навколішки у своїх стійлах в ніч на різдво.
— Дехто й тепер у це вірить.
— А ти не віриш?
— Це лиш спосіб тлумачити деякі незрозумілі явища.
Бен підвівся й підійшов до вікна подивитись на бурю.
— А о третій сонце вигляне знову?
— Думаю, що сьогодні навіть раніше. Дивись!
І він показав на хмари, що їх вітер шматував, мов старе ганчір’я, крізь яке то там, то там уже проглядали сині смужки. На траві лежав град, та він швидко розтане.