Рут підійшла до Бена, і він сказав:
— Колись…
— Що буде колись?
Бен завагався.
— Я часто про це думаю. Про смерть. А надто в такі дні, як сьогодні.
— Не треба!
Він здивовано глянув на неї.
— А ти не думаєш?
— Я… я не знаю. Але не люблю я страсної п’ятниці, скоріше б вона минула.
— Чому?
— Хочу, щоб настав Великдень.
— Але ж спершу має бути страсна п’ятниця.
— Я піду варити обід.
— Зачекай, Рут. То ти не думаєш про смерть?
— Ні. А втім, не знаю.
Та розмова відбулася невдовзі після того, як мирно впокоїлася хрещена Фрай. Але ця смерть здалася Рут цілком природною — адже хрещена Фрай була вже дуже стара.
Рут заперечливо похитала головою.
— Ще не думала. Принаймні про свою чи твою.
— Звісно, якщо думати — то про мою або твою.
— Може, коли ми будемо старі й хворі. Може, тоді. Я думаю про смерть, коли гинуть тварини. Та це зовсім інше.
— Чому? 1 чому ти цього боїшся? Якщо подумати про смерть, то зрозумієш…
— Я не хочу думати про смерть.
— Але ж це не страшно. Померти — зовсім не страшно. Невже ти не розумієш?
— Це не означає, що ми мусимо думати про це й говорити. Не зараз. Не тепер.
— Ні, мусимо.
Вона запам’ятала все, що він казав того дня, але так і не зрозуміла його до кінця.
— Ми мусимо про це думати й говорити. Смерть завжди з нами поруч, вона в нас самих. І якщо ти це усвідомиш, тобі зовсім не страшно буде померти.
Вона тоді аж за руку його схопила, щоб утримати біля себе, на цьому світі, їй стало моторошно від його слів.
— Не говори… не говори про це, ти не повинен згадувати про смерть. Ти ніколи не помреш, ніколи. Я тобі не дозволю.
— О, Рут! — І він подивився на неї мудрим і сумним поглядом. — о, моя Рут!
Так ніби він говорив про це з нею щойно. Вона виразно чула звук Бенового голосу, бачила кожну рисочку його обличчя.
А йому судилося вмерти.
Вона схвильовано сіла на ліжку. Звідки це? Як воно їй спало на думку? Адже такого він не казав. І справді, це були не його слова, не фантазія — це була істина. Йому судилося вмерти.
Рут знову впала на подушки, неспроможна збагнути цього, але твердо знаючи, що так воно й є. Потім заснула і проспала без сновидінь, аж поки вранці її розбудив щебет перших пташок. Займався перламутровий світанок великодня.
Учора весь світ був повен квітів і дерев, а сьогодні, йдучи до церкви, Рут усюди бачила пташок. У небі знову сяяло сонце, але трава була така росяна, що Рут; пройшовши садком, наскрізь промочила ноги. У кущах співали вівчарики, а високо в небі, майже невидимі, заливалися жайворонки. В полі вона побачила фазанів — розумних і кмітливих птахів, яким пощастило врятуватися від рушниці, а тепер їм уже нічого не загрожувало, бо мисливський сезон скінчився. Їхні пишні хвости мінилися мідно-золотими та іржаво-червоними барвами. Усе навкруги співало, і Рут здалося, ніби це вона чує мелодійне гудіння світу, що обертається довкола своєї осі. І подумала: «Я досі щаслива, я все ще при своєму розумі і так триватиме принаймні до сьогоднішнього вечора, поки світитиме сонце». Їй здавалося, вона не йде, а лине над землею.
По той бік вигону чекав на неї Джо. Серйозний, у вихідному костюмі, він здавався старшим і вищим. Сьогодні Рут не побачила в ньому ніякої схожості з Беном.
Востаннє вона була в церкві на похороні Бена. Та навіщо ці невеселі думки, треба думати про сьогоднішнє свято. І вона має бути сьогодні серед людей і не зважати, якщо на неї витріщатимуться й перешіптуватимуться. Та коли побачила, як підіймається вгору по схилу довга вервечка людей і цілий гурт на паперті, то стиснула руки~— серце мало не вискакувало з грудей.
— Ой, Рут, поглянь! Ти тільки поглянь!
Вони якраз підійшли до цвинтарної брами. Джо простяг руку, і вона подивилась туди.
Невже вона була сліпа минулого року? Невже й торік усе було таким? Цвинтар перетворився на чудовий сад з пишними клумбами, кожна могила була прикрашена вогким зеленим мохом і свіжою травою, а на цьому тлі яскріли всіма барвами веселки білі, сині, рожеві й жовтогарячі квіти. Наче й справді мерці воскресли і вели танок у сонячному сяйві.
Рут повільно звернула за церкву до Бенової могили. Вона сяяла, мов сонце. Ї Рут зупинилася — їй не було потреби підходити ближче.
Джо торкнувся її руки.
— Оеь, бачиш, — мовив він, і голос його аж зривався від захвату, — це сталося. Насправді.
— А ти сумнівався?
— Та якось було, — серйозно відповів він. — Лиш одного разу.
Лиш одного разу. І Рут знову пересвідчилася, які схожі були брати
у своєму сприйнятті світу. Джо, як і Бен, умів одразу збагнути головне, те, що не лежить на поверхні, тоді як їй це вдалося лише раз чи двічі. А брати обидва були наділені цим божественним даром.