Коли Рут увійшла до церкви, їй здалося, що вона потрапила на освітлену сонцем лісову галявину — всюди квіти і листя, всюди духмяні пахощі. Вівтар, кафедра, купіль, поруччя — усе обвите гірляндами білих і жовтих квітів, усипаний голубими пролісками зелений мох прикрашав карнизи, мерехтливе сонячне світло, проникаючи крізь шибки, підпалювало мідь на хрестах та аналої. Рут почувала себе щасливою, вона спустилася між високими дерев’яними лавами до самого вівтаря, розглянулася довкола, ловлячи на собі чийсь недовірливий або запитливий погляд, усміхалась у відповідь. Сіла на ту саму лаву, і на якусь мить їй пригадався той день і довга світла труна, що заповнила собою всю церкву, весь світ.
Нараз вона збагнула, що біля неї сидять або стоять навколішки не тільки живі люди з села, а й усі, хто будь-коли молився в цій церкві, і саме повітря наче виповнилося могутньою силою воскресіння, і Рут почула себе ніби часткою величезного, живого гобелена, в якому всі нитки переплутувалися, але кожна виділялася, кожна була сама собою. Дивна музика звучала в її голові і водночас ніби десь далеко-далеко…
Рут розплющила очі і знову побачила квіти й осяяні сонцем стіни — усе це було справжнє, живе, прекрасне, воно не привиділось їй. А потім з’явився священик з усім кліром, і люди підвелися, щоб проспівати великодній гімн, і Рут уперше, — не після Бенової смерті, а взагалі уперше, — відчула, що вона живе з ними одним життям і не повинна відчувати в серці ні ворожості, ні підозри, ні страху, ні гордощів — ці почуття небезпечні, отруйні і зрештою можуть призвести її до загибелі. Вона стала навколішки і промовила: «Ніколи в житті я не буду несправедливою. Ніколи не плакатиму з жалю до себе, цінуватиму щирість і не буду невдячною. Я стану доброю. Я неодмінно стану доброю». І вірила, що так і буде, ночі гіркоти й розпачу відступили кудись далеко-далеко з минуле.
Ніщо й ніколи не завдасть їй більше болю.
Рут вийшла з церкви окриленою, сповненою рішучості. Джо десь відстав, і вона опинилася сама серед людей, тих, кому всміхалася, йдучи до служби, а тепер їй захотілося заговорити до них, показати, що вона змінилася, шо вони більше її не дратують і вона не хоче цуратися їх. Та слова завмирали на вустах, Рут чекала, поки хто-небудь підійде і заговорить перший, з надією дивилася то на одне обличчя, то на друге.
Але побачила, що люди не змінилися і все ще страхаються її, страхаються того тавра смерті й горя, яке лежить на ній, усе ще Осуджують її за гордощі. Вони звикли цуратися її, адже вона сама цього хотіла — звідки ж їм знати про переміну, що відбулася в ній?
Рут бачила, як вони непривітно зиркали на неї, а тоді одразу відвертались і по двоє чи по троє спускалися стежкою до села, і зрозуміла, яка вона їм чужа. Тоді їй захотілося закричати їм навздогін, що сьогодні Великдень, початок нового життя, що вона хоче стати іншою, а де ж їхнє милосердя, чому вони не привітають її, не скажуть— теплого слова? Невже вони сподіваються, що вона зможе почати нове життя сама, без їхньої допомоги? Проте знала, що люди мають слушність, що вона зараз жне те, що посіяла. І їй нестямно захотілося, щоб Бен був поряд, захистив її від цього ворожого світу, і тоді їй ніхто не був би потрібен, нехай би всі вони йшли своєю дорогою.
Рут розглянулася довкола. Усе було таке саме, і водночас усе змінилося. Світ спорожнів, хоча й далі сяяло сонце, співали пташки, пурхаючи по заквітчаному цвинтарі. Як і хвилину тому, скрізь буяло життя, але вона раптом відчула себе самотньою і беззахисною.
Коли Джо нарешті вийшов із церкви, вона глянула на нього вже іншими очима, як на вразливого підлітка, що має свої турботи і своє життя. Хіба можна на нього покластися?
Що ж сталося? І чому, чому?
І це після того, як вона помолилася і відчула таку впевненість у своїх силах! А тепер почуває себе ошуканою, одуреною. Люди відверну
лися від неї, не допомогли почати все заново. Ну що ж, доведеться спробувати самій.
— Знаєш, Джо, якщо ти зараз збігаєш додому і перевдягнешся, то ми зможемо влаштувати невеличку прогулянку. Зійдемо на гору, потім спустимося до річки… Якщо захочеш, звичайно…
Джо подивився на неї знічено.
— Ой, Рут, я не можу. Нікуди не можу піти з тобою.
— Не можеш?
— Я хотів би, але… Треба їхати в Даттон-Річ провідати бабусю Холмс, усі наші їдуть, і я пообіцяв, що теж поїду, ще вчора, коли повертався з батьком додому. Отже, мушу дотримати слова.
Так, звичайно, він повинен їхати. Не все ж їй тримати Джо біля себе, він не належить їй. Хоч він і не любить своїх батьків, вони теж мають якісь права на нього, і треба, щоб він провідав бабусю.