— Авжеж, я не подумала. Звісно, тобі треба поїхати.
— А ти…
— О, Джо, не дивися так на мене, не турбуйся. Я маю повно роботи. Треба дещо зробити в садку і піти провідати міс Клару — вона, мабуть, захворіла, бо не прийшла до церкви.
— Я не хочу, щоб ти лишалася сама.
— То дарма, Джо. Зі мною все буде гаразд.
— Розумієш, мені конче треба поїхати, я пообіцяв.
— Ну, звісно. Сьогодні ж Великдень. Бабусі приємно буде побачити тебе, всіх вас.
— Я прийду завтра, я не залишу тебе саму ще на один день.
— Джо…
— Що таке?
Руг хотіла сказати йому, який він добрий і як вона любить його, і що він ніколи не мусить потурати її забаганкам і жертвувати заради неї своєю свободою, своїм життям. Та зрештою не сказала нічого і лиш поклала руку йому на плече.
Сидячи пополудні на сонечку, Рут зрозуміла, що нема чого звинувачувати світ — це саму себе вона ненавидить. Але вона не зміниться, як не зміниться і її становище, вона — вдова, і нічого тут не вдієш. А вчора вона просто піддалась ілюзії—надто щасливій і надто передчасній; учора, збираючи квіти і прикрашаючи могилу, вона подумала, що змирилася зі своєю самотністю і з тим, що вже не побачить Бена на цьому світі, і їй здалося, що тепер у неї стане сили й мужності подивитися цій правді у вічі.
А сьогодні знову все спочатку. І доки ж це буде, доки її то підноситиме вгору, то жбурлятиме вниз? Якщо так триватиме й далі, то вона взагалі не зможе жити, бо ні радість, ні горе, ні втіха, ні біль не матимуть для неї ніякого сенсу.
Близько полудня Рут спустилася до села провідати міс Клару. Їй хотілося побути в чиємусь товаристві, а Джо поїхав з родиною в Даттон-Річ. Вона не ображалась на нього, але почувала себе самотньою і трохи заздрила цьому зближенню родини, з якої самохіть себе викреслила.
Рут не застала міс Клару вдома, всі двері були замкнені. Отже, вона не така вже й самотня і має друзів або родичів, про яких Рут нічого не знає.
Тепер вона вже не відчувала присутності Бена в домі, а те, що лежить у заквітчаній могилі, буде зменшуватись і зменшуватись, аж поки перетвориться на ніщо Рут уже сумнівалася, що Бен коли-небудь узагалі існував.
Вона заплющила очі, але це не допомогло, в голові шуміло, і здавалося, що там закипає кров. Їй стало млосно, і все попливло перед очима. Зрештою, вона впала на траву і гірко заплакала, розмазуючи по щоках сльози:
— О, господи, о господи… Я ж знала… Ні, я нічого не знаю, нічого… О господи, мабуть, я збожеволіла.
Її приголомшили власні слова, вимовлені уголос. «Я збожеволіла». Рут лежала нерухомо, але земля двигтіла під нею. «Я збожеволіла», і вона лежала, очікуючи на якийсь жахливий вибух або смерч, на щось таке, від чого вона справді збожеволіє і нестямно заверещить або нестримно зарегоче. Та нічого такого не сталося. Навкруги все було тихо й спокійно. Сонце гріло її в потилицю та в розкидані руки. Вона задрімала, і їй привидівся заквітчаний цвинтар і здалося, що ось-ось вона збагне просту й величну істину, усе зрозуміє — і про своє життя, і про Бенове, і про його смерть, і взагалі про життя і смерть на землі.
Вона не зрозуміла, чи справді спала, та коли прийшла до тями, то почувала себе оновленою, розвіявся і страх, і розпач. Якось вона таки спроможеться врятуватись.
Ой, ні!
Щось у ній знов надломилося, і вона повільно звелася на ноги. Ні, у неї нема сили, щоб урятуватись. У п’ятницю і сьогодні вона збагнула це остаточно.
Після смерті Бена жодна її думка, жодне її почуття не мало аніякісінької ваги. Та й узагалі, почуття — це ілюзія.
Вона зайшла до будинку — там було прохолодно. Дві істини вже відкрилися їй: Бенові судилося вмерти, і в неї немає сили врятуватися. Усе її подальше життя — це темний тунель, з якого вона не бачить виходу. І Рут знову заплакала.
— Як я усе це витримаю? Як житиму далі?
Тиша вкривала все, мов шар пороху.
Минув Великдень, весняні квіти на могилах зів’яли, і їх позгрібали та попалили. У квітні випав сніг, а в травні знову полили дощі, і Рут більше не дошукувалася істини, а просто існувала, не думаючи, не пробуючи щось зрозуміти. А на початку липня, коли вона перейнялася відчуттям, що живе самотня одвіку, та все ж таки ще не змирилася зі смертю Бена, настали жаркі літні дні.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Х
Але наступного дня Рут не пішла до Поттера. Минув тиждень, поки вона зібралася з духом, і на той час літо почало вже переходити в осінь. Вийшовши якось уранці погодувати курей, вона зразу ж відчула запах осені, вдихнула його з вологим туманом, що осідав на траву росою, яку, проте, сонце незабаром висушувало.