Бульби лежали в неї на долоні, важкі, мов яйця, обліплені землею.
Але треба ж було розпалити вогонь, а вона не могла зробити цього зусилля тільки заради себе, задля того, щоб спекти дві картоплини.
В плиті погасло. Останнім часом її розпалював тільки Джо — він грів для Рут воду, а раз чи двічі зварив якоїсь страви, аж поки побачив, що вона нічого не їсть.
А як настали теплі липневі дні, вона й зовсім не підходила до плити. Вмивалася і навіть мила голову холодною водою, а їла коли заманеться, — і пізно вранці, а то й серед ночі, — то яблуко або грушу, то скибочку сиру, то сирі овочі, то доїдала в’ялене м’ясо. І ніколи не сідала до столу з виделкою, ножем і тарілкою, а жувала, блукаючи порожнім будинком або в садку. Яйця вона тепер продавала, усі до одного, їй були потрібні гроші.
Спершу люди приносили їй щось попоїсти, навіть Дора Брайс, яка не терпіла невістки за її незалежну вдачу; приносили пиріжків, курячі ніжки, хліб або печиво. Та вона не доторкалася ні до чого, не бажаючи нікому бути зобов’язаною хоча б у чомусь. Проте тепер вона вже соромилася, що одвернулась від людей, які, зрештою, зичили їй тільки добра. Раніше вона й гадки не мала, що здатна так поводитися. А втім, її вдача змінилася, хіба ж це не очевидно? Чи то Бенова смерть розкрила її справжню натуру, доти приховану?
Лише одного разу спробувала вона щось зготувати собі. Вранці прийшов Джо і приніс кроля, уже обдертого й порубаного на шматки.
Він мовчки виклав м’ясо на тарілку й поставив на полицю в коморі.
Того ж таки вечора вона знайшла жир та борошно і приготувала пиріг, ще й зробила підливу з цибулі та зелені. Запах смаженого м’яса та печеного тіста розійшовся по всій оселі, як подих нового життя.
Живіт у неї звело від голоду — аж під ребрами закололо.
Пиріг вийшов з м’якою золотисто-коричневою шкуринкою, підлива розлилася по білій тарілці, як темно-червоне вино. Проте коли вона взяла шматочок до рота, то ніяк не могла проковтнути, і тримала м’ясо під язиком, аж поки воно захололо, стало як грудка. Її занудило, вона вибігла надвір і виблювала все на траву.
Зрештою пиріг зачерствів і втратив запах, шкуринка потьмяніла, а через кілька днів його обсіли мухи, і вона викинула все у помийне відро, яке Картер спорожняв щотижня для своїх свиней.
Рут аж заплакала — так їй шкода стало змарнованої їжі. Той кролик міг би собі ще жити, а його вбили й отак перевели. Після цього вона вже нічого собі не готувала.
Вона поклала свої дві картоплини на кухонний стіл і випила чашку холодного молока. Весь цей час її не полишала думка, що зродилась у її свідомості уже два тижні тому. Вона знала, що цієї думки не спекатись, але з жахом притлумлювала її в собі. Як їй наважитися піти до нього, розпитати його, про все довідатись? Адже коли вона знатиме, як це сталося, то вже ніколи не зможе забути.
Шитво, яке принесли від місіс Райдел, лежало купкою біля стільця. Їй завжди діставалася робота дрібна й погано оплачувана, проте марудна й виснажлива, за яку ніхто більше не хотів братися. А їй би хотілося щось пошити, плаття або спідницю, та вони не доручили б їй цього, навіть якби вірили, що зуміє, адже вона не була швачкою, вона тільки латала одяг.
Робота не поглинала всієї її уваги, і ті самі думки крутилися в голові, поки вона латала протерті лікті на сорочках, штопала шкарпетки, підрублювала або відпускала низ. Не раз їй здавалося, що ці одежини давно пора викинути, тканина уже аж світиться. Зрештою, Райдели були люди заможні, вони володіли орною землею та лісами на десятки миль навкруги. Це лише бідняки латають та перелатують своє ганчір’я, мудрують, як із двох зношених сорочок пошити одну нову. Вона охоче відмовилася б від цієї роботи, але ж якось треба жити, а дістати грошей можна було тільки так або ж продавши будинок. Це була її власність, вона придбала його за гроші, які лишила їй у спадок хрещена Фрай, і вони з Беном пишалися тим, що мають власний дім, а не туляться по чужих кутках. Вона й подумати не могла, щоб продати його, це ж було все, що лишилося від колишнього життя, від Бена. Рут ненавиділа будь-які переміни, нові місця. Ось тому вона шила і прасувала. Хтось із наймитів приносив їй одежу та білизну з ферми Райделів, і вона сама відносила зроблене, намагаючись непомітно прошмигнути в кухню, коли там нікого немає, лишити роботу і скоріше назад, щоб нікого не бачити, ні з ким не розмовляти.
Жителі навколишніх сіл казали, що раді мати Райдела за хазяїна, він хоч і примушував тяжко працювати, але добре платив і здавав своїм наймитам чисті й гарні будиночки. Бен працював багато — така вже була у нього вдача, він не любив байдикувати, не міг сидіти без діла, навіть коли повертався з роботи додому, а вставав же він о пів на сьому ранку й повертався о сьомій вечора, а влітку й пізніше.