Рут винесла надвір стільчик і сіла латати рукав сорочки. Було зовсім тихо, і вона чула, як падають перші яблука. Дерева в гаю починали жовтіти, ніби хтось їх покропив жовтою фарбою.
Коли вона ходила вчора на ферму Райдела, то бачила останніх женців — стерня здавалася щетиною на постриженій голові, а солома була складена в копиці.
Високо в небі кружляли стрижі й ластівки.
Осінь, подумала Рут, ріжучи ножицями біле полотно. Та їй не хотілося, щоб вона настала, бо це означало, що прийде ще одна пора року, яку їй доведеться прожити без Бена. Минулої осені… Нараз Рут спохмурніла і різко вивернула сорочку, а потім похилила голову. Та невже ж вона, мов та миша в колесі, мусить знову й знову повертатися до минулого?
Все довкола мінилося зеленим і золотим, та це вже були інші барви, осінні, — тьмяні й висохлі, а не соковиті, як навесні. Вдень світило сонце, а надвечір кружляли в шаленому танці навколо неї та під деревами зграї комарів.
Їй не хотілося ні осені, ні зими, не хотілося, щоб змінювались пори року. І все ж таки це буде прекрасно: листя папороті засихатиме і згортатиметься в гарні трубочки, жовта барва перейде в оранжеву, а та — в темно-коричневу, букові ліси теж стануть іншими, приберуть кольору підсушеного тютюнового листя. Вона уявила, як гарно стане біля моря — усе там буде голубе, сіре, світло-лілове, як почорніє ліс, сонце зробиться криваво-червоним, а гори вкриються пухким білим снігом. Це літо тяглося дуже повільно, час майже спинився, і їй хотілося кудись податися звідси, проте вона знала, що це неможливо.
Та протягом останнього тижня вона майже не думала про себе. Немає в Цьому потреби, досі вона якось жила, житиме й далі, просто дихатиме й більше нічого. Але до Поттера вона піде, повинна піти, і ці відвідини або зміцнять її теперішнє світосприймання, або зовсім його зруйнують.
Настав і проминув день її народження, їй сповнилося двадцять. А відчувала себе старшою на сотні, а то й тисячі років, старою, як сам світ, але водночас і зовсім маленькою, немовлям, яке щойно вийшло з теплого материнського лона.
Народження, смерть, воскресіння — з одного тунелю людина переходить у інший, потім ще в інший.
Тепер, цими вересневими світанками та вечорами в гущавині лісу кричав пугач, а чорні дрозди співали вже не так голосисто — весна давно проминула. Рут поглянула на акуратну латку на Райделовій сорочці і подумала, що вона таки зробила якусь роботу і може навіть трохи пишатися з цього.
На день народження Джо подарував їй одну із своїх найгарніших мушель — важку, з товстими й випнутими, мов губи, краями, з коричневими цятками на сріблясто-рожевому тлі. А ще він подарував їй жмутик пижма, плитку шоколаду і шматок пемзи у формі човника.
Глянувши на Джо, Рут зрозуміла, що він тільки й думає про далекі моря, тільки й бачить щогли, вітрила та високі хвилі. Ну що ж, може, він і подасться в далекі мандри, адже через рік він скінчить школу і тоді зможе, як і його прадід Холмс, стати моряком.
Мало не щодня він заглядає до прадідових скринь і риється серед скарбів, привезених із далеких подорожей. Цілком можливо, що Джо звідси поїде. Ось тоді уже нікого в неї не лишиться, вона стане зовсім самотня…
«Мені двадцять, — подумала вона, — ну й що з того? І скільки мені ще жити на світі, і чи пам’ятатиму я через двадцять, сорок чи п’ятдесят років, якою була тепер? А що станеться з Беном, чи зміниться він, коли я зустріну його вже старою бабусею?» Кажуть: «Любов сильніша за смерть». Та все ж якби вона не вірила в потойбічний світ, то воліла б зникнути, розвіятися, мов дим од вітру…
Рут підвелася й акуратно згорнула сорочку. Треба нарешті піти до Поттера, бо далі зволікати неможливо. Було чверть на сьому.
«Мені вже двадцять років, — думала Рут, ідучи стежкою через вигін, а я досі нічого не знаю. Я нічого не читаю, не знаю, про що говорять великі письменники, а Джо знає, і Бен знав також. Може, книжки допомогли б мені збагнути істину. Принаймні відірвали б мене від власних думок, і дні й ночі не здавалися б такими довгими…»
Їй пригадалися два чи три вірші, які вона вивчила в школі коли їй було років десять-одинадцять, і читала напам’ять батькові та. його друзям. Батько любив похизуватися нею перед гостями, вона була його гордістю, можливо єдиним, чим він міг похвалитися за всі п’ятдесят років життя.
Не бійся ні сонця палючого,
Ні шалених зими хуртовин…
Тут Рут затнулася, слова змішались у пам’яті, і вона насилу змогла укласти їх у два рядки іншого вірша:
Хлопці і дівчата, що тепер сміються,
Підуть в землю, як і ті, що в землі довбуться.
То були давні і дуже сумні вірші, і навіть тоді в неї аж сльози на очах виступали, хоч вона їх і не розуміла. Маленька Рут дивилась у вікно, де видніли болота, переводила погляд на небо, на воду — усе безбарвне, мов кістки, і їй хотілося вмерти.