Я поперу, орачу, сорочку твою,
Я чисто її поперу.
Я поперу, орачу, сорочку твою
І висушу потім її.
До цього вірша була й мелодія. Але Рут і досі не знала, чому ці рядки колись викликали в неї сльози.
Книжки. Та книжок уже немає, принаймні Бенових, їх вона запхала в мішки і продала мандрівному торговцеві. Проте кілька книжок у неї ще є — ті, які дісталися їй від хрещеної Фрай: біблія, молитовник, «Путь пілігрима», кулінарна книга, словник англійської мови і «Життя містера Джорджа Герберта». В жодну з них Рут навіть не заглядала.
«Нічого я не знаю».
Та, може, це було й на краще.
В рожево-червоних променях надвечірнього сонця прямо перед нею показався дах Поттерового будиночка. Як на самотнього чоловіка, то був дуже охайний будиночок, з газоном, з акуратно підстриженим живоплотом, з недавно пофарбованими ворітьми й дверима. Невже він сам собі й готує, і пере білизну, невже в нього немає ні друзів, ні товаришів? їй цікаво було, чи почуває він себе самотнім, чи читає книжки, чи думає… А може, просто працює в лісі, потім приходить додому, робить щось у садку, прогулює собаку і вкладається спати.
Рут спинилася, майже сховавшись у папороті. Що вона йому скаже, Поттерові? І раптом їй пригадалися батько й Елен, у пам’яті спливла картина, як вони знімають з дерева груші, і Рут збагнула, як давно їх не бачила, як мало знає про теперішнє їхнє життя і як змінилася вона сама. Після Бенової смерті вони писали їй, умовляли повернутись додому, пропонували приїхати до неї, та вона нічого цього не хотіла, вона вже якось сама дасть собі раду. Та, по правді кажучи, вона просто боялася, що її знову затягне старе життя, що дні, прожиті з Беном, помалу забуватимуться, і кінець кінцем стане здаватися, що його ніколи й не було. Вона відділилася, стала жити окремо, отже, нехай обходяться без неї. Батько знову одружився, у нього є Елен, тож нащо йому тепер вона, Рут?
Рут почула, як раз у раз устромляється в землю лопата. Отже, Поттер удома, в садку. Зараз вона зайде до нього. Над живоплотом струміла вгору тонесенька цівка диму, і коли Рут підійшла ближче і вдихнула його запах, то знову несподівано перенеслася в минуле, пригадала один з вечорів тогорічної осені. Бен тоді розпалив багаття і був весь у попелі — обличчя, волосся, руки. «От саме такі дрібниці, як оте багаття, — думалось Рут, — от їх і найтяжче забути». Бо їй бракувало тепер не палких запевнень у коханні, не благородних вчинків і високих слів, а звичайного повсякдення — обідів, роботи, сну, розмов про се-те, шарудіння його ходи, запаху мокрих черевиків на сходах. Ніщо не замінить цього, ніщо, навіть якби вона жила вічно. Вона жадала не пристрасті, не плотського кохання, не дітей — їй хотілося значно меншого і водночас значно більшого.
Вона взялася за клямку хвіртки. Справді, фарба ще свіжа, яскрава, вона не встигла вигоріти й облущитися на сонці.
Рут ще могла повернутися й піти звідси, поки він не помітив її. Навіщо .вона прийшла сюди? Було тепло, вигін купався в променях сонця. Розмірено скрипіла лопата, і чувся запах горілого дерева. Рут штовхнула хвіртку і, повільно обминувши будинок, побачила в садку зігнуту спину Поттера. Як же вона занедбала свій садок, дала йому здичавіти — а ось тут усе квітне, усе плодоносить, живопліт акуратно підстрижений, соняшники високі; кущі осінніх маргариток підв’язані, а бадилля городини — соковите, густе, щойно полите. Все буяло, все було дбайливо доглянуте. Саме так хазяйнував би Бен, якби йому судилося прожити ще хоч рік. Вона навіть не потурбувалась поцікавитися, що там зробив у її садку Джо.
Поттер на хвильку випростався, спершись ногою на лопату, і перепочивав — невисокий, майже зовсім сивий, а йому ж нема й п’ятдесяти.
Ось тепер їй треба повернутися й піти. Або озватися, якось подолати відстань, що розділяє їх, адже Поттер був на другому кінці садка. Та ноги не рухалися. Крізь шпарину в живоплоті вона бачила верхівки буків. Піт стікав у неї по шиї, виступив на верхній губі. У Поттера сорочка теж потемніла від поту і подекуди прилипла до спини. Піт від страху і піт від праці. Але чого вона так боїться?
Рут стояла й мовчала. Та ось із дому вибіг собака Тіл і загавкав. Поттер озирнувся. Він помітив її, гукнув собаку до себе. Вони дивились одне на одного і довго ще не рухалися з місця, не заводили розмови. Обоє очікували, думали, згадували і просто не знали, з чого почати.
Собака слухняно сів, та все ще тихо скавулів і здригався. Рут простягла руку й гукнула собаку — це був привід порушити мовчанку, тоді . й Поттер щось пробурмотів. І раптом, якось несподівано, собака заспокоївся, підбіг до Рут і тицьнувся в неї носом, а вона погладила його по голові. А через хвилину він уже біг назад, до хазяїна. Рут повільно пішла за ним.