— Рут Брайс, — Поттер запитливо подивився їй у обличчя, і знову опустив очі на лопату, наполовину вгороджену в пухку землю. — Рут Брайс.
— Я… я хотіла прийти. Ще раніше. Я справді хотіла прийти…
Поттер ствердно кивнув головою. Його обличчя було ніби сплющене якимсь тягарем, що тиснув зверху на голову, глибокі й тоненькі зморшки борознили чоло, мов позначки на географічній карті.
— У вас гарний садок, — мовила Рут і відчула себе ніяково. Але треба ж якось почати…
— Еге ж. — Він зняв ногу з лопати. — Еге ж, непоганий.
— Ми… Я в своєму нічого не робила. Там усього багато — і городини, і квітів, і дерев, та я навіть не знаю, як їх доглядати. Все занедбане. Нічого я не робила…
— Мені слід було б зайти, та я не зважувався.
— Ні, не треба було.
— Але ж ви потребуєте допомоги, є ж і важка робота, ось хоч би й копати.
— Дещо зробив Джо — він посадив боби. Він робив усе, що міг.
— Знаю.
— Та цього не досить. Я не повинна була занедбувати свій сад і город.
— Ще є час виправити це.
— Атож.
— Ось побачите, у вас на все потім знайдеться час.
— А яблуні — я просто не знаю, що з ними робити — вони не родять. Хіба що кілька яблук на все дерево. Вони вже старі. Бен збирався їх вирубати.
— За ними просто не доглядали. Багато років.
Собака Тіл сидів біля самих ніг Рут, і вона знов нахилилася погладити його чорну шерсть. «А чи не завести й мені собаку?» — подумала вона. Хоч якесь буде товариство. Але ж у неї є віслюк Валаам, є кури, а вона зовсім про них не дбає, від самої весни — тільки й того, що дає їсти, пити. Хіба може вона взяти ще й собаку?
— У нас гість, — пояснив Тілові Поттер. — Ти зрозумів? У нас гість.
Собака завиляв хвостом.
— Розкажіть мені все, — швидко мовила Рут, боячись, що їй не стане хоробрості, і вона, вибачившись, утече. — Я… я хочу знати, як помер Бен. Давно хотіла вас розпитати, та досі не могла. Розкажіть мені все-все.
— Атож, вам треба це знати. Я розкажу.
Середина багаття провалилася, гілля зсунулося, бризнувши дощем іскор.
— Дуже люблю розкладати багаття, — сказав Поттер. — І взимку люблю сидіти біля вогню — це дає мені справжню втіху.
— У вас тут так багато квітів — і стільки різних. А це що? Я такого ніколи й не бачила.
— Це трави, — сказав Поттер. — Міс Фрай, напевне, зналася на них. 1 мало які квіти так гарно пахнуть. Я й вирощую їх задля пахощів, та й дивитися на них любо.
Рут пройшлася по саду, розглядаючи духмяні зелені трави, майоран, сріблясто-сірий чебрець і високі пагони кропу. Зірвала листочок м’яти й потерла його між пальцями — він був сухий і ворсистий, аж поки сік виступив.
— Я дам вам усе, що хочете, — сказав Поттер. — Насіння, саджанці, щепи. Доглядати їх неважко— аби прийнялися.
Та Рут стомлено відвернулася. Не могла зараз думати ні про що інше, крім наступної розмови з Поттером. Про що вона розпитуватиме, що почує? Так ніби сиділа на березі річки, через яку їй конче треба було переправитись.
— Ходімо краще в дім, — сказав Поттер.
Там теж було охайно, усе сяяло чистотою, усе на своєму місці. В каміні лежали акуратно складені сухі поліняки. Поттер пішов помити руки, а Рут сіла у велике важке крісло, справжнє чоловіче крісло. Усі меблі у кімнаті були старі й потемнілі. «Що він робить вечорами і чому не одружився?» — подумала Рут.
За вікном темніло захмарене небо. Напевне, йому добре самому, і він не зважає на тишу в домі, задовольняється товариством свого собаки.
Ось він зайшов — вишарував руки так, аж вони пашіли. На них помітні були білі, як сіль, волосинки.
— Я наллю вам сидру.
Рут відчувала, що він збентежений, — мабуть, не звик приймати гостей, а хотів, щоб вона почувала себе як удома.
— А може, хочете чаю?
— Ні, краще сидру.
— Він у мене добрий, прозорий. Минулий рік був урожайний на яблука.
Рут узяла кухоль, наповнений трунком медового кольору, — кухоль приємно холодив руку.
— У мене часто пересихає в горлі, бо цілий день працюєш у лісі, а потім копаєш, та ще й дим від багаття.
— Сьогодні душно.
— Еге ж. Літо цього року сухе.
— Щодня спека, усе вигоріло довкола. Я втомлююся від сонця — воно таке сліпуче, аж очі ріже.
Поттер ствердно кивнув і сів у крісло, навпроти неї, а собака вмостився на килимку. Сидр був дуже приємний на смак. Поттер поклав руки на коліна й опустив очі додолу, а Рут пригадалося, як він прийшов до неї того вечора, коли загинув Бен, як розгубився, бачачи її горе, і нічого не міг ні сказати, ні зробити. Вона подумала, що треба зараз вибачитися перед ним або подякувати, та не могла. Просто мовчки пила сидр, вдихаючи запах яблук.