— Я збирався зайти до вас, — сказав Поттер, — не раз думав про це. Мені не хотілося б, щоб ви думали, ніби я забув про вас. Я не раз проходив із собакою повз ваш дім.
— Справді?
— Розмовляв із хлопцем і питав, чи можу чимось допомогти.
— А чим ви допомогли б?
— Ви тільки не думайте, що я забув. Від того дня, як це сталося, воно щодня в мене перед очима.
Рут дивилася на Поттера і знову відчула сором. Ось іще одна людина, про яку вона забула, а він же знав Бена все його життя, товаришував з ним, любив його. Чи ж легко було йому пережити це? Адже він останній, хто бачив Бена живого, і перший, хто побачив його мертвого. І, мабуть, ще й відчував себе винним, хоча то й був лише нещасливий випадок. Їй давно треба було зайти до нього, поговорити з ним. А вона сприйняла Бенову смерть тільки як особисту втрату і навіть не припускала, що й інші можуть страждати; і як же вона помилялась, адже ніхто на світі не живе тільки для себе.
— Ви були чуйний до мене, — нарешті спромоглася вона сказати. — Того дня… того вечора. Я нічого не могла зрозуміти тоді, але це запам’ятала.
— Я тривожився за вас… Не бачив біля дому нікого, крім хлопця… Проходив повз ваш будинок і дивився, чи світиться…
Рут поставила кухоль із сидром. Тіні, мов щупальця, потяглися через кімнату, та все одно було добре видно сиве волосся, білу сорочку і сухорляві пальці Потгера.
— Розкажіть мені все. Тепер я хочу знати, як це сталося.
— А ви готові вислухати?
— Мені треба знати все, про що не можу здогадатися, чого раніше не хотіла б ні від кого почути. Тепер мені треба знати.
— Гаразд.
Та він ще довго мовчав, і Рут вдивлялася в його обличчя. Мабуть, він намагався проникнути поглядом у минуле, в той день, що так змінив його. Собака лежав непорушно, мов камінь.
— Той день був погожий, сонячний. Пам’ятаю, я прокинувся, випустив собаку і подумав: сьогодні буде гарна погода.
«Атож, — подумала Рут, — то був гарний день — здавалося, що вже настала весна».
— Ми працювали на косогорі, розчищали чагарник. Я був з Беном весь ранок, а молодий Колт — трохи вище, сам по собі. Звичайний день, як і будь-який інший.
— Бен розмовляв з вами? Що саме він говорив?
— Не дуже. Він ніколи багато не говорив.
— Іноді він казав… щось дуже дивне, знаєте.
— Знаю. А того дня… Бувало, він за годину і слова не мовить, а потім скаже щось таке, чого не можна забути. І все зауважував, усе помічав, що діється довкола.
— То що ж він сказав того дня?
— Він сказав: «Яке гарне життя. Яке гарне у мене життя».
Поттер нахилився і схвильовано погладив собаку. Рут не вимовила ні слова.
— Потім я відстав і працював вище, а він спустився в саму западину. Я сказав, щоб він подивився і позначив, які дерева можна пустити на зруб. Райделові треба було зрубати кілька великих дерев, він мав замовлення на тонну колод. Але, крім цього, нам лишалося ще багато роботи по розчистці лісу. Пригадую, було жарко. А надто на сонці. Вже не пам’ятаю, про що я думав. Ні про що, мабуть, ні про що особливе. Просто радів собі, бо я з тих людей, які роблять свою роботу з радістю. А тут ще й гарна погода.
Він похитав головою.
— Я не почув тоді жодного звуку — нічого, ніякої перестороги. Я здогадався б, якби щось почув, та й він також. Коли працюєш у лісі, то швидко навчаєшся розуміти, що означає той чи той звук, і можеш за кілька місяців наперед визначити, що дерево згнило і скоро впаде. Це й видно. Коли в’яз трухлявіє, то ворони не мостять на ньому гнізд. Знаєте той ряд в’язів на краю вигону — на самих вершечках там завжди гніздились ворони? І ось кілька років тому два дерева лишилися без гнізд. Два дерева, що стояли якраз посередині. Бен помітив це, і вони справді виявилися трухлявими. І ми їх зрубали. Ворони знають, щось їм підказує. А те дерево — ми обидва його прогледіли. Я повинен був його помітити. Хоч Райдел і каже, що це навряд чи було можливо. Але ж я стільки працював у лісі, я повинен був помітити. Якби придивився уважмо, то зрозумів би.
— Але чому воно впало саме тоді? Чому?
— Коріння розгалузилося неглибоко. Коли рубаєш або пиляєш таке дерево, воно все тремтить. А кілька тижнів тому була буря, і дерево уже ледь трималося, бо давно струхлявіло. Я ніколи не знатиму напевне, що ж там сталося. Почув удари сокири — у кожного лісоруба свій ритм, ви знаєте. І раптом — якийсь дивний звук, та я не встиг і подумати, звідки він, бо повалилося небо. Уявіть собі лишень, як падає величезне дерево і трощить усе довкола.