Він утер піт з чола одним пальцем, і Рут зрозуміла, що він досі чує той гуркіт, і сама почула його разом з ним. Вона знала, з яким гуркотом і тріском падає дерево.
— Ось як це було, і я не міг з місця зрушити, так ніби придушило мене, мої ноги… Я не знаю, скільки часу минуло — може, й багато. Він не закричав, не покликав на допомогу, бо я почув би. Було зовсім тихо. Я стояв на сонці, мов громом прибитий, і не міг змусити себе спуститися вниз, подивитися — і так знав, що це сталося. Відчував, що він мертвий. Знав напевне.
Поттер безпорадно розвів руками — як їй це пояснити? Та вона зрозуміла, бо и сама відчула, коли це сталося, хоч була далеко звідти, в своєму садку.
— Зрештою, я побіг туди й побачив… побачив дерево — те місце, де воно зламалося. Стовбур протрухлявів усередині, хоч кора й здавалася здоровою. Я повинен був помітити це ще за кілька місяців до нещастя.
— Ні, — озвалася Рут. — Не могли.
Та він, мабуть, не почув.
— Там утворилася ціла галявина, — сказав Поттер. — І так було тепло — наче вже настало літо.
Він замовк. Собака потягнувся й випростав лапи.
— Розказуйте, — попросила Рут, — ви повинні все мені розказати.
— Бен лежав під деревом, воно придушило йому спину, трохи нижче плечей… Лежав він обличчям до землі, розкинувши руки. Я й не доторкнувся до нього… Не було потреби…
— Про що ви подумали? Коли побачили все це?..
— Я подумав…
Як їй це поясниш? Він і сам не міг уявити зараз собі ту раптову тишу, яка зависла над лісом — ніби все навколо перейнялося відчуттям цієї смерті.
— Потім ми стягли з нього дерево, не пам’ятаю вже як. Молодий Колт теж почув і прибіг, і вдвох ми відтягли дерево вбік. Та хлопцю стало погано—він ще молодий і ніколи такого не бачив… Я став навколішки і перевернув Бена… Поклав на спину. Я знав, що все скінчено, та однаково треба було подивитися та й по допомогу послати. Про всяк випадок. Хоча я знав напевне…
— Що…— почала Рут і затнулася. Спробувала ковтнути сидру, та руки тремтіли, і вона поставила кухоль. — Розкажіть мені, чи дуже його покалічило. Розкажіть усе…
— Воно роздушило йому груди, потрощило ребра…
— А голову? А обличчя?
— Ні, ні, тільки трохи подряпало. Він упав на листя. Кілька подряпин на чолі — от і все. Очі були розплющені, і я закрив їх йому. Ні, лише груди були наче… наче…— Він стиснув пальці в кулаки. — І текла кров — просочилася крізь сорочку, крізь джемпер. Але обличчя не зачепило. Зовсім.
Рут заплющила очі й уявила, як Бен лежить там з потрощеними грудьми. «Але обличчя не зачепило, — подумала вона. — І руки та ноги лишилися цілі».
— Я послав Колта… туди, до дороги. Там десь працював Дент, ставив огорожу… А потім вони зустріли Картера… І пішли по лікаря… по людей.
— А ви лишилися?
— Я сів біля нього. Просто сидів на землі. Ми були сам на сам. Це таке… В житті не відчував нічого подібного. Ніколи я ще не зустрічався зі смертю, не бачив, як вона приходить і забирає людину. Мерців бачив. Але такого ще не відчував.
— А чого саме? Чого?
— Істини, — повільно відказав Поттер. — А після цього я вже знав, що воно таке—істина, зрозумів це, коли сидів поруч із ним. Коли доторкнувся до нього. То була смерть і… і водночас життя. Я певен цього. І ніколи не засумніваюсь. Мені це підказував і внутрішній голос, і все навколо. І Бен також. Просто сталася зміна… велика зміна…
Поттер неспокійно засовався на стільці. Собака загарчав уві сні.
— Я не можу розповісти, що я тоді відчував. Так, щоб ви зрозуміли.
— Ні, я добре вас розумію. Відтоді я багато передумала всього — сьогодні одне, завтра інше… То вірила собі, то не вірила… Але того дня я відчула те саме, що й ви…
І розповіла Поттерові про все, з усіма подробицями. І як поверталася напередодні з Тефтона, і як тоді змінився світ, і про рожевий кварц, і як гарно було їй увечері з Беном, і як раптово відчула в садку, що сталося лихо.
— Я зрозуміла, — сказала вона.
У кімнаті стало зовсім темно.
— А куди вони його понесли? Хто його ніс? Хто оглянув?..
— Лікар — доктор Люїс із Тефтона. Потім я і Картер підняли його, винесли до дороги й поклали на воза. От і все. Більше нам не було чого там робити.
— А потім усі почули про це, всі дізналися — і Брайси, і все село… Але я знала про це найперша, відчула в ту саму хвилину. Як це могло статися?
— Таке буває. Між двома близькими людьми.
— Я не бачила його… після смерті, — сказала Рут. — Вони всі підходили, коли він лежав удома, й розглядали його. А я не пішла. Я боялася. Не хотіла бачити, що з ним сталося. А тепер хотіла б.