— Але у вас є що згадувати. Правда ж, Рут?
— Якби я його побачила… То обличчя було не ушкоджене?
— Я розповів вам правду… Ви маєте право знати її — от я й розповів…
— Я не хочу, щоб ви щадили мої почуття.
— А я й не щадив.
— Справді?—І вона подивилась на Поттера. — А тепер…
Їй здалося, що кімната цілком змінилася, бо нарешті вона знає правду, ділить її з Поттером і знає також, що відчув того дня він. Ніби протяглася між ними тонесенька ниточка, яка ніколи не обірветься. Поттер… Він зберіг для неї всі ці подробиці, щоб розповісти їй, коли вона буде здатна їх вислухати.
— А тепер…
Та вона не знала, що ж тепер, нічого не знала ні про теперішнє, ні про майбутнє, ні про себе, ні про Бена. Знала тільки, що тіло його лежало на землі, життя було розтрощене деревом, одежа просякла кров’ю. Але обличчя збереглося неушкодженим.
Якось несподівано до очей підступили сльози і покотилися по щоках. Поттер сидів мовчки, та все ж з ним їй було легше, він брав частку її горя собі. Вона плакала, як ніколи ще не плакала на очах у людей, і, зрештою, це було краще, ніж стільки місяців страждати на самоті. Принаймні вона відчула хоч якусь полегкість.
Поттер приготував вечерю—холодне м’ясо, хліб і квашені огірки. Спершу Рут відмагалася — їй, мовляв, нічого не хочеться їсти. Але покуштувавши рожевого, соковитого м’яса, відчула, що страшенно голодна. Поттер пильно подивився на неї.
— Вам треба їсти. Не годиться мучити себе голодом. Бенові це не сподобалося б.
Рут не розсердилась і не образилась, як раніше, коли люди говорили, що сказав би, подумав або схвалив Бен. Поттер мав рацію, і він щиро турбувався про неї.
Вона глянула на свою порожню тарілку. Досі вона ні з ким не їла після Бенової смерті, навіть із Джо. Розповівши про той день, Поттер зумів розважити її, витягти З нори, де вона сиділа досі, Замкнувшись у собі. А тепер їй хотілося спитати в нього, чи не сумно йому жити самому в домі, може, він і її цього навчить, бо так віднині житиме й вона. Немає сумніву, що житиме вона самотня, тож має призвичаїтися до цього. Але допитуватися, як це роблять інші, не стала — боялася образити Поттера.
Рут підвелася. Сказала, що їй час додому, і Поттер провів її через вигін, а собака біг попереду.
— Я рада, що прийшла до вас. Рада, що ви розповіли мені — розповіли все.
— Тепер вам доведеться з цим жити. Забути про таке важко.
— А я й не хочу забувати.
— Якби я не розповів вам правди, ви уявляли б собі щось іще гірше.
— О, так.
Бо ж і справді їй ввижалися кошмари, і не тільки уві сні, а й наяву, часто стояв перед очима Бен з побитим, понівеченим обличчям, анітрохи не схожий на. себе, або ввижалося, як він умирає, привалений деревом, стогнучи від болю,, зовсім самотній. Що ж, насправді було не так уже й страшно, і, можливо, їй буде легше жити, знаючи правду.
— Я навідуватиму вас. Щоразу, як проходитиму повз ваш дім, — сказав Поттер.
Але Рут знала, що він ніколи не стане втручатися в її життя.
Поттер покликав собаку і пішов назад, а вона стояла за ворітьми і слухала, як віддаляються його кроки. Була тиха, тепла ніч, і коли вона поглянула на небо, то пригадала, як Бен пробував навчити її розпізнавати зірки, називав їх. «Це ж так просто, — казав він. — Все одно що знати вулиці свого міста». Та їй не просто було запам’ятати, як навивається та чи та зірка, вони щоночі змінювали своє місце, були безладно розкидані, мов ті квіти на луках. Рут подобалися їх імена. Деякі з них Бен написав для неї, і вона вимовляла їх уголос просто так, для власної втіхи.
Персей. Аурігаабо. Візничий. Жираф. Плеяди…
Ще малою дитиною вона не вірила, як вірили інші, що небо високо вгорі, там, де зірки. Було щось страшне й холодне в чорному зоряному просторі, і здавалося, там нема нічого, крім крижаної пустки. А небо, вона відчувала, зовсім поруч, просто людина не може його бачити. Таке відчуття охопило її й тепер. Досить тільки простягти руку…
Але Рут опустила руку. Нічого вона не дістане. Їй лишається тільки жити і сподіватися. А сьогоднішній день був важливим, вона ступила якийсь крок уперед.
І вона пішла через сад — треба впустити на ніч курей.
XI
Іноді їй здавалося, що вона взагалі не жила до зустрічі з Беном. Бо всього навчив її Бен, і вона беззастережно вірила йому, їй не було потреби мати власну думку, щось вирішувати самій. А тепер ось доведеться. Та вже й осінь давно настала, а все, що Рут бачила або впізнавала, нагадувало їй про Бена. Здавалося, живучи вдома з батьком, вона мала б дечого навчитися і знати, скажімо, як змінюється природа протягом року, але єдине, що спливало у неї в пам’яті з тих часів, — це гола рівнина, небо, річка, розгалужена на безліч проток, і більше їй не пригадувалося нічого з того одноманітного і буденного життя. Приїхавши сюди, вона мов на світ народилася, зрозуміла, навіщо дано їй вуха й очі, навчилася розрізняти речі на запах, на смак і на дотик. Дехто вважає, ніби лише в дитинстві всі відчуття загострені, та це не про неї. Вона була ніби лялечка в непрозорій оболонці, поки Бен не розбудив її, не навчив жити.