Після зустрічі з Поттером вона знову якось непомітно повернулася до того ритму життя, яким жила з нинішньої весни. Сама одна спала, працювала і їла, дні були схожі один на один, і вона вже не знала, понеділок сьогодні чи п’ятниця. Плакала менше, хоча не раз сльози самі лилися з очей, навіть якщо вона свідомо не згадувала про Бена.
Вона не була щаслива, але не була й зовсім нещасна. Вона існувала. Змінилися барви й звуки, вечори стали коротшими, ранки пахли вологою, а ночі були холодні.
Бував у неї Джо, — він приходив прямо зі школи, — але не щодня. Більш нікого вона не бачила, тільки чоловіка, що приносив шитво від Райделів, та раз чи двічі Поттер, проминаючи її ворота чи йдучи вигоном із собакою, зупинявся, дивився на неї і піднімав на знак привітання палицю. Але ближче він не підходив.
Листя на деревах темнішало, ставало іржаво-коричневим або, навпаки, світлішало і жовтіло, щодалі менше листочків лишалися тьмяно-зеленими. На живоплотах червоніли ягоди шипшини і глоду, терен робився сизим і темно-синім, а на вигоні та при дорогах достигали ягоди смородини, прибираючи винного кольору. Рут думала, що можна було б назбирати кислиць і приготувати з них желе, нарвати терену на наливку, купити в Райдела груш-падалиць і законсервувати їх. За два роки Бен навчив її, які плоди і коли збирати, як робити сік або прозорий і густий джем. Але тепер вона тільки нарвала якось жменю смородини і з’їла, викидаючи недостиглі і кислі .ягоди. Навіщо їй наповнювати кошик ягодами і годинами стояти в кухні, адже взимку ніхто, крім неї, не покуштує, не оцінить того, що вона зробила. А може, назбирати фруктів на продаж і вторгувати трохи грошей? Але й цього вона не зробила. Просто сиділа в садку або йшла до лісу, де було тихо, темно і пахло прілим листям, ходила до річки й дивилась на воду., і всі ці дні їй здавалося, що світ навколо неї руйнується, і тільки вона ще жива й ціла. Птахи збиралися в небі зграями, готуючись летіти у вирій, а дрозди-ялівники ще тільки мали прилетіти; чайки та куріпки ходили за плугом, що перевертав скиби чорної землі. Ніде вже не чулося пташиного щебету, тільки стрекотіли сойки та сороки. На деревах мовчки сиділи горлиці, а коники поховалися у траві.
Але й досі світило опівдні сонце, було тепло й сухо, фермери ходили стурбовані, худоба була млявою, а в церкві молилися, щоб пішов дощ.
XII
Рут весь час вабило в ліс, тепер вона рідко ходила гуляти в поле або на схили гори. Минув вересень, і повітря між деревами було задушливе, непорушне, в лісі пахло прілою деревиною, землею, ягодами й грибами— усе просякло вологою від роси й туманів, і здавалося, що це піт, вичавлений з кори дерев. Рут навіть ставало трохи лячно від солодкавого запаху гниття і глибокої тиші. Та ось почало опадати листя, і вгорі з’явилися прогалини, крізь які, мов ранньої весни, пробивалося сонце. У повітрі кружляло крилате насіння явора.
Якщо одразу після Бсиової смерті Рут поринала у важке забуття, то тепер її ночі були безсонними й тривожними. Вона рано вставала, дивилася на себе в дзеркало і бачила на засмаглій шкірі обличчя ледь помітні бліді смуги під очима «Я стала старшою», — думала Рут. І справді, її обличчя змінилося, втратило дитячу округлість і м’якість, проступили вилиці. Двадцять років — це багато чи мало? Вона не знала…
Перевернувшись у ліжку, вона розплющила очі. У кімнаті ще було темно, але Рут знала, що вже не засне. Було прохолодно, але її шкіра, простирадла і ковдри аж пашіли. Рут підійшла до вікна і побачила, що вже та пора, коли ніч кінчається, а ранок ще не настав.
Вона вийшла надвір — тиша, спокій. Рут уже звикла до цього і не боялася. Проте й сама не знала, чого їй заманулося піти с ній порі до лісу, зовсім самій, — адже все навкруги було холодне, мертве, і вона нічого не бачила, нічого не чула, крім своєї ходи та биття власного серця. Мабуть, їй захотілося відпочити від денної спеки, та й думалося о цій порі краще.
Спочатку вона пішла до западини. Мертва кора в’яза, що впав на Бена, обросла м’якими поруватими грибами. У щілинах ховалися комахи, вони перебігали через її руку, заповзали між пальці. У повітрі пахло гнилизною.
«Це запах смерті», — подумала Рут. Навколо неї витала смерть, і не раптова, як у Бена, а повільна й підступна. Те, що раніше росло й нуртувало соками, тепер зів’яло, засохло, згнило. Тоді була весна, а тепер надходить зима. Та потім знову прийде весна. Спершу смерть, потім — відродження. Вона почувала в собі і те, і те: стара кров ніби висихала, поступалася місцем новій, та це в неї тільки-но починалося. Вона відчувала в собі переміну і радо прийняла її, хоча й не знала, що її чекає далі — які почуття, сподівання, досвід прийдуть на зміну минулим. Та нове може зрости лише на старому грунті. Отже, треба було все те пережити.