На узліссі починало сіріти, і вона сіла, чекаючи, поки світанок дійде до неї. Сріблясті стовбури дерев помалу виступали з темряви. Рут підвелася й пішла до струмка. Він майже висох, тоненька цівка води струміла між замуленими камінцями.
«Господи, — думала Рут, — скільки ж я ще отак блукатиму, пектимуся на сонці, сидітиму годинами в лісі або кружлятиму між дерев, коли ж нарешті пробудиться в мені якась надія і дасть мені силу жити далі?» Іноді вона картала себе; нічого, мовляв, само собою не зміниться, поки вона цього не захоче. А іноді сподівалася на якусь допомогу — щось прийде і поверне її до життя.
Адже досі їй не доводилось надіятися на себе, на власні сили — бо спершу про неї дбав батько, а потім Бен. І тому вона однаково нічого не зможе зробити і просто чекатиме.
Камінці в струмочку побілішали, і вода заблищала у вранішньому світлі. І тоді Рут почула розпачливий чоловічий крик, майже ридання. Вона не злякалася, не зрушила з місця. Але хто, крім неї, міг з’явитися тут отакій ранній порі, спотикатися, але йти і йти, надривно голосячи і скрикуючи від болю чи страждання? Хто б то міг бути?
Вона почекала біля струмка, сподіваючись, що незнайомець пройде повз неї. Вже трохи розвиднілося, але сонця ще не було.
Кроки стихли, проте плач не змовкав — приглушений, раз у раз уриваний важким зітханням. Ці звуки щось нагадували Рут. Ну звичайно, так само тужила вона в перші дні і ночі по смерті Бена.
Вона рушила на голос, розглядаючись довкола. Та, побачивши нарешті того чоловіка, стала мов укопана, не наважуючись підійти ближче і нічого не розуміючи. То був Ратмен, священик. Він сидів, обхопивши руками коліна і похиливши голову. Ридав і плакав, раз у раз стискав пальці в кулаки, волосся в нього було сплутане і скуйовджене. Він щось бурмотів, ковтаючи слова, так що Рут нічого не могла зрозуміти. Він не чув, коли вона підійшла, і їй нічого не лишалося, як очікувати, не знаючи, що робити. Вона помітила, що одежа в нього пом’ята, ніби він спав у ній. штани забризкані грязюкою і подерті — мабуть, біг наосліп крізь колючі чагарі та гілля. Ніколи в житті не чула Рут чоловічого плачу. І спочатку хотіла піти. Але ж у нього, напевне, якесь страшне горе, і вона не може покинути його тут самого. Нарешті вона зважилась і підійшла ближче. Ратмен не ворухнувся. Почав сіятися дрібний дощик.
— Що сталося? — спитала вона. — Ой, що це з вами?
Та сказала вона це майже пошепки.
За якусь мить він підвів голову, але Рут знала, що він не бачить її, не знає, де він і навіщо. Безвиразний погляд, очі червоні й запухлі, обличчя мокре від сліз. Він здавався зовсім старим, хоча був молодий. На ньому не було стоячого комірця, і видніла мертвотно-біла шия. Він тремтів і нестямно хитав головою. Потім знову подивився на Рут і опустився навколішки. Вона підійшла і теж стала навколішки поруч із ним.
— Я була біля струмка і почула ваш голос… Що сталося?
Він і далі дивився на неї безвиразним поглядом, не озиваючись, не витираючи сліз. Зіщулився мов звірятко або дитина, коли їх мучить нестерпний біль.
Нечутно мрячив дрібний дощик, волосся й плечі Ратмена були вже мокрі. «Ми молилися, щоб пішов дощ, — подумала Рут, — і ось нарешті настав кінець посухи».
Вона торкнулася його плеча.
— Вам треба йти додому. Накрапає дощ. Зараз тільки шосте година ранку. Хочете, я проведу вас?
Вона збагнула, що каже те саме, що казали їй інші люди, і тоді це її дратувало, і тільки тепер вона зрозуміла: коли людина в горі, її треба втішити, нехай навіть це будуть звичайнісінькі слова.
— Що ви тут робите? Чого ви тут? — спитав він різко.
— Я… Я часто сюди приходжу… Тут тихо. Прокидаюся і приходжу. А сьогодні оце почула вас. Ви не хворі?
Він знову затремтів.
— Ви чули, що я казав?
— Ні. Я чула, як ви плакали, але слів не зрозуміла.
— Плакав… Атож… Я плакав…
Він говорив спокійно, але якимсь безживним голосом. Дощ посилився і скапував з листя важкими краплями.
— Ходімо звідси. Тут мокро.
— Справді…
Але Ратмен не зрушив з місця. А тоді сказав:
— Моя донька померла. Учора захворіла, а сьогодні померла. Уже померла.